Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

«Якщо маєш сумніви щодо свого смаку — одягай усе одного кольору!» — повчала мене мати, допомагаючи одягтись на перше «доросле» побачення. Побачення дійсно виявилося дивним. Вона — я вже забув її ім’я — не прийшла, але прислала молодшого брата зі своєю підписаною фотографією. «Запам’ятай мене такою! Сьогодні вранці повернувся з армії мій наречений. Цілую».

Я хочу щось сказати — мені набрид її примружений погляд, який пильно вивчає мій одяг. Хочу сказати, але щось заважає мені. Мені важко казати їй «ти».

— А у вашого покійного чоловіка були веснянки? — раптом запитую я. І всередині, в душі, гидко від того, що вона мене перемогла.

— Знаєш, — легко й широко всміхається вона. — Були, але небагато. Лише якщо добре придивитися.

Нарешті з’являється прислуга з підносом. На столик під вікном вітальні, за яким ми сидимо у темно-зелених шкіряних кріслах, опускається кавовий срібний сервізик. Жінка у білому фартуху поверх коричневого плаття наливає у горнятка каву. Горнятка з тонкої порцеляни. Зі срібла лише кавник, цукорниця й ложечки. Ковток кави повертає мені самовпевненість.

— Тобі скільки цукру? — запитую я, беручи з рук прислуги цукорницю й ложку.

— Я без.

— То чим я можу бути тобі корисним? — Я дивлюся на неї впритул та розмішую цукор у своєму горнятку.

— Мені? — Вона дивується. — Ні, ви мені не потрібні... Я тут лише заради Ігоревого серця.

Вона опускає погляд мені на груди. Мені знову незручно.

— Микола Львович казав, що підписав якийсь там контракт про серце.

— А хіба він вам його не показував?

— Ні.

Майя Володимирівна киває так, ніби щось зрозуміла. Напевно, справді зрозуміла. Щонайменше — мою поведінку.

— Я маю копію, — каже вона. — Можу принести.

— Не треба. — Я дивлюся на годинник, що стоїть на підлозі. — Мені за п’ять хвилин йти.

— Вам треба було б його прочитати. — Обличчя Майї Володимирівни смутнішає.

42

Київ. Лютий 1985 року. Вечір.

Сумний і безлюдний Андріївський узвіз. Дідько смикнув мене піти по ньому униз, на Поділ. Бруківка вкрита льодом. Я вже падав зо три рази, а не дійшов ще й до середини узвозу. Тепер йду правою стороною, тримаючись руками за холодні стіни будинків. У вікнах горить жовте світло. Воно вивалюється опасистими плямами місяця під ноги, на цю нерівну льодяну поверхню. Праворуч — «Замок Ричарда». Всі вікна теж горять. Тут я бував у приятеля у величезній комуналці на другому поверсі. Підлога з дощок, величезні таргани і запах господарського мила.

Машинально я «куштую» носом повітря, ніби чекаючи, що й зараз, цього морозяного вечора, вітерець принесе мені зі сторони обшарпаного «замку» знайомий запах цих коричневих брикетів мила, яке ніколи не дорожчає — постійна ціна 19 копійок.

Але повітря тут не має ніякого запаху. Мороз не має запаху. Запах має все, що тане.

Я ще двічі падаю та кочуся узвозом, поки мої ноги не впираються в яку-небудь перешкоду. Знову підводжуся. Оглядаю свої джинси — дивно, як це вони досі не подерлися. Але це ще одна позитивна сторона морозяної зими. Ожеледиця завжди гладенька.

Нарешті узвіз позаду, а попереду — рівний простір. Звертаю ліворуч у провулок і виходжу якраз до протезної майстерні, де мені призначила побачення Надя. Наді на вигляд тридцять років. Вона старша за мене, та лише віком. Коли вона розмірковує — виникає бажання погладити її по голівці, потріпати її короткі русяві коси та порадити читати більше книжок, щоб порозумнішати.

В усьому іншому, а саме — коли вона мовчить або зітхає, вона просто дивовижна.

Я грюкаю у дерев’яні двері протезної майстерні та дивлюся у вікно праворуч від дверей. Там горить світло, і світло це якесь незвичайне. Воно не жовте, а зеленкувате.

Двері відчиняються. Надя у синьому робітничому комбінезоні швидко затягує мене усередину та зачиняє двері на засув. Відразу ж лізе цілуватися та шепоче: «Ой, який ти холодненький!»

Пляшка десертного вина, три пиріжки з капустою, дві гранчасті склянки. Усе це, поставлене на табуретці поблизу саморобного «електрокозла» з тліючою, розливаючою розпечене тепло, спіраллю, могло б надихнути будь-якого художника на пристойний натюрморт.

— Сюди ніхто не прийде? — запитую я.

— Ні, начальник помчав до коханки, а майстер у запої. Раніше, ніж за три дні не з’явиться.

Пляшка десертного вина спорожніла швидко. Продавлена кушетка застеляється трьома шарами брезенту, щоб пружини, вирвавшись, не подряпали наші стегна. Задля сміху я беру до нас під старий смугастий плед протез ноги та по черзі пещу Надіну ніжку та майбутню ногу якогось інваліда. Нам смішно, тепло та весело.

— Ти не хочеш одружитися? — запитує в мене Надя.

— На тобі?

— Ну, звичайно.

— І що ж ми потім будемо з тобою робити?

— Те ж саме! — Надя весело посміхається.

— Тоді навіщо одружуватися? — сміюся я.

І ми обоє сміємось. Я викидаю з-під пледа протез. Він з грюкотом падає на дерев’яну підлогу майстерні.

— А чому в тебе такі малі груди? — запитую я.

— Краще маленькі та тверді, ніж великі й кволі! Поцілуй їх! Ніжніше! Ніжніше! Ще ніжніше!

Я вчуся. Хоча вже мав би вміти усе.

— Ось так! Ось так! — шепоче вона. — А тепер тут! — Й її рука веде мою руку униз до її стегон.

Як легко коритися жінці! Легко і природно!

Хтось стукає у вікно. Я завмираю. Зупиняю погляд на старому зеленому абажурі, який пояснює загадку зеленкуватого кольору у вікні. «Треба було б вимкнути», — думаю я.

— Хто там? — кричить Надя.

— Вася є? — проривається усередину хрипкий чоловічий голос.

— Він удома, в запої! — кричить у відповідь Надя.

Я підводжуся. Обходжу «електрокозел» і вимикаю світло. Тепер усе освітлене розпеченою спіраллю обігрівача.

Знову пірнаю під плед. Чудовий зимовий вечір продовжується. І вже не жалкую, що, прагнучи сюди, я стільки разів падав та набивав синці. Сходити, може, буде важче, ніж підійматися. Було б заради кого чи чого сходити!

43

Аеропорт Бориспіль. Листопад 2003 року.

Про вчорашній день можна було б знімати кіно. Ми зі Світланою Віленською возили Дмитра й Валю по магазинах. Треба було б їх приодягти перед Швейцарією. Спочатку вони виказали цілковиту байдужість до «haut couture», але Валя «прокинулася» першою. Світлана завела її у кабінку з дзеркалом та примусила