Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

зібралося чимало народу; більшість з цих людей прибули вночі, і тому вчора я їх не бачив. То були майже самі китобої: перші, другі й треті помічники капітана, корабельні купори і корабельні ковалі, гарпунери і гребці — засмаглі, кремезні чоловіки з кошлатими бородами, неголені, волохаті лобуряки, зранку вдягнені в матроські бушлати замість халатів.

Можна було одразу збагнути, як давно кожен із них покинув палубу свого корабля. Ось у цього молодого здорованя щоки кольором нагадують достиглі на сонці груші і пахнуть, напевно, так само солодко; він не більш як три дні тому повернувся сюди з Індії. А отой, що сидить з ним поруч, не такий засмаглий; це скоріше відтінок червоного дерева. У третього обличчя ще зберегло сліди тропічної засмаги, тільки трохи побляклої — зрозуміло, що минув, не один тиждень, як цей чоловік зійшов на берег. Та хто міг похвалитися таким обличчям, як Квіквег, чия мармиза, помережана різнобарвними смугами, наче західний схил Анд, в одному химерному візерунку представляла всі кліматичні пояси?

— Агов! Їжа готова! — оголосив хазяїн, розчинивши двері, і ми пройшли до сусідньої кімнати снідати.

Дехто гадає, що люди, які багато подорожували, усюди поводяться невимушено і почуваються як удома в будь-якому товаристві. Та це не завжди так. Ледьярд[84], славетний мандрівник з Нової Англії, і шотландець Мунго Парк — обоє вони двох слів не могли стулити в салонній бесіді. Можливо, подорож по безкрайніх просторах Сибіру в санях, запряжених собаками, — подібної до тієї, яку здійснив Ледьярд, — чи тривалі прогулянки на порожній шлунок і в повній самоті до глибин чорної Африки, в чому полягали всі досягнення бідолашного Мунго[85], можливо, такі подвиги не сприяють світським манерам. А втім, світські манери трапляються не так уже й рідко.

Ці міркування викликала така обставина: коли ми сіли за стіл і я приготувався почути захопливі оповіді про китобійний промисел, на мій превеликий подив, ніхто з присутніх не вимовив жодного слова. І навіть більше — у всіх був якийсь знічений вигляд. Так, так! Навколо мене сиділи морські вовки, які у відкритому морі сміливо гарпунили велетенських китів — геть чужих і незнайомих! — і не вагаючись вступали з ними в запеклий бій; а тут вони сиділи за одним столом, люди однієї професії і подібних смаків, і озиралися один на одного так боязко, наче ніколи не переступали порога кошари на Зелених пагорбах[86]. Дивне то було видовище — сором'язливі ведмеді, боязкі вояки-китобої!

Та повернімося до мого Квіквега; він сидів посеред них — і, з примхи долі, навіть на чільному місці, — незворушний і холодний, мов бурулька. Звісно, його манери не можна було назвати бездоганними; навіть найпалкіший із його прихильників не зміг би виправдати присутність гарпуна, який він приніс із собою до столу і який задіяв без найменших вагань, простягаючи його через весь стіл, що було вельми небезпечним для голів оточуючих, щоб загарпунити і притягнути до себе біфштекси. Проте слід зазначити, що все це він робив із спокійною впевненістю, а кожен знає, що в очах більшості впевненість рівноцінна всім світським манерам.

Ми не будемо описувати тут усі інші дивацтва Квіквега, не будемо розповідати про те, як він старанно уникав гарячих булочок і як присвятив усю свою увагу недосмаженим біфштексам. Досить лиш сказати, що, коли сніданок був завершений, він разом з усіма перейшов до буфетної, запалив люльку-томагавк і сидів, не знімаючи капелюха, перетравлюючи їжу і спокійно попихкуючи люлькою; а я пішов на прогулянку.

Розділ 6

Вулиця

Якщо я здивувався, побачивши, що така чудна особа, як Квіквег, перебуває в культурному товаристві цивілізованого міста, то подив цей одразу ж зник, коли я вийшов на свою першу — при світлі ясного дня — прогулянку вулицями Нью-Бедфорда.

У будь-якому великому портовому місті на тих вулицях, що розташовані неподалік від набережної, можна вряди-годи зустріти найчудніших людей з усіх куточків світу. Навіть на Бродвеї і Чеснет-стрит[87] іноді трапляється, що середземноморські матроси штовхають переляканих американських леді. На Ріджент-стрит[88] інколи можуть забрести індійські і малайські моряки, а в Бомбеї на Аполло-стрит тубільці сахалися від живих янкі. Але Нью-Бедфорд випереджає всіх — і Уотер-стрит, і Уопінг[89]. Останні місця відвідують тільки звичайні моряки; а в Нью-Бедфорді на кожному розі стоять і точать ляси справжні канібали, справжнісінькі дикуни, і в деяких кістки ще вкриті нехрещеною плоттю. Хіба втримаєшся, щоб не витріщитися на них?

Проте, окрім жителів островів Фіджі, Тонгатобу, Ероманго, Паранджі і Брайтджі, окрім диких представників китобійного промислу, що блукають тутешніми вулицями, не впадаючи в око перехожим, ми можемо побачити в Нью-Бедфорді ще більш цікаве і, безперечно, ще більш кумедне видовисько. Щотижня сюди прибувають юрми новачків із Вермонта і Нью-Гемпшира, які прагнуть спробувати свої сили в почесному та славному китобійному ремеслі. Це здебільшого молоді, дужі хлопці, вчорашні лісоруби, яким забаглося проміняти сокиру на китобійний гарпун. Парубки, зелені, мов ті Зелені пагорби, звідки вони приїхали. Інколи здається, що їм кілька годин від народження. Ось, наприклад, той хлопчина, що з поважним виглядом вийшов з-за рогу. На ньому бобровий капелюх, фалди в нього — мов хвіст у ластівки, але він підперезався матроським паском і причепив збоку кортик у піхвах. А он чимчикує ще один, у зюйдвестці, але в бомбазиновому плащі.

Міський дженджик ніколи не зрівняється з сільським, із стопроцентним денді-селюком, який на косовицю натягає рукавички з оленячої шкіри, щоб уберегти руки від засмаги. Так-от, коли цей сільський дженджик увіб'є собі в голову, що він мусить показати себе й зробити кар'єру, і вирішить піти на китобійне судно, — треба тільки бачити, як він викаблучується, опинившись у порту! Замовивши собі матроське вбрання, він неодмінно поставить на жилет модні ґудзики-дзвіночки та ще й звелить пришити петельки до своїх штанів із ряднини. Бідолашний сільський дурню! Ці петельки луснуть при першому пориві свіжого вітру, коли тебе разом з усіма твоїми ґудзиками та петельками потріпає лютий шторм!

Але не думайте, що це славне місто може похвалитися перед приїжджими лише гарпунерами, канібалами і сільськими простачками. Це зовсім не так. Ні, Нью-Бедфорд — справді дивовижне місце. Якби не ми, китобої, цей клапоть землі і донині лишався б, мабуть, у такому жалюгідному стані, як береги Лабрадору. Навіть тепер за містом, трохи далі від узбережжя, трапляються такі пустельні, голі місця, що аж страшно. Але саме місто чудове; мабуть, у всій Англії немає кращого. Справжня земля єлею; проте, на відміну