Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

звернувся в бік вулиці Монтаньяр — «Прости мене, Катрін» — і повернув ключ запалення в положення попереднього нагрівання.

Потім, нетерпляче відрахувавши десять секунд, месьє Одинак повернув ключ у наступне положення.

Двигун впевнено завівся.

— Месьє Одинак! Месьє Одинак! Агов! Зачекайте мене!

Він подивився через плече.

Джордан? Так, це справді був Джордан! Крім навушників, на ньому виблискували сонцезахисні окуляри, які він називав «риб’ячим оком мадам Бомм».

Джордан біг до книжкової баржі. Речовий мішок висів у нього на плечі й підстрибував на кожному кроці. Іще якісь сумки теліпалися в руках. За ним гналися двоє з фотоапаратами.

— Куди ви їдете? — крикнув Джордан панічним голосом.

— Геть звідси! — вигукнув месьє Одинак у відповідь.

— Чудово, я їду з вами!

Джордан швиргонув свій багаж на борт, коли Lulu була за метр від берега, здригаючись і тремтячи від незнайомих вібрацій. Половина сумок упала у воду, а також і Джорданова торбина з мобільним телефоном та гаманцем.

Двигун заторохтів, із вихлопної труби вирвалися клуби чорного диму. Частину річки заволокло сизим туманом. Чоловік побачив, що до них, лаючись, біжить начальник гавані.

Жан Одинак штовхнув ручку на «Повний вперед».

Письменник почав розганятися.

— Ні! — закричав месьє Одинак. — Ні, месьє Джордан, стійте! Я справді мушу…

14

— …просити вас!

Жан Одинак дивився, як Макс Джордан підвівся, потер коліно, оглянувся на рештки своїх речей, які ще плавали на поверхні, щоб за секунду потонути, а потім пошкандибав із променистою усмішкою до рульової рубки.

— Привіт, — сказав переслідуваний автор весело. — Ви також подорожуєте цим човном?

Месьє Одинак закотив очі. Нічого, ось він надає йому по шиї, а потім культурно викине за борт. А зараз йому треба зосередитися на всіх отих штуках, що маячили прямо по курсу: екскурсійних суднах, навантажених баржах, плавучих будинках, птахах, мухах, бризках… Які тепер правила? Хто має пріоритет і з якою швидкістю він може рухатися? І що означають оті жовті ромбики на нижній частині мосту?

Макс далі дивився на нього, ніби чогось чекав.

— Джордане, пригляньте за котами і книгами. І зробіть кави. А я тим часом постараюся нікого не вбити цією штуковиною.

— Що? Кого ви хочете вбити? Котів? — розгублено запитав автор.

— Та зніміть ви оті свої штукенції, — месьє Одинак вказав на Джорданові навушники, — і зробіть нам трохи кави.

Перш ніж Макс Джордан поставив горнятко, повне міцної кави, у тримач поряд зі штурвалом завбільшки з шину, месьє Одинак уже трохи призвичаївся до вібрацій і навігації вгору за течією. Він уже давно не управляв баржею. Тільки уявити — тягти річкою махину завбільшки як три вантажні причепи. Хоча збоку це не здавалось таким страшним: книжкова баржа плавно розрізала хвилі носом.

Він був дуже переляканий, але й схвильований. Йому хотілося співати й кричати. Пальці прикипіли до штурвала. Те, що він робив, було безумством. Це… фан-тас-тич-но!

— Де ви навчилися управляти вантажним судном і всього цього? — запитав автор, благоговійно вказуючи на навігаційні прилади.

— Мені показав батько. Мені було дванадцять. А в шістнадцять я отримав сертифікат рульового з правом водіння суден внутрішніми водними шляхами, бо збирався возити вугілля на північ.

А став великим, незворушним чоловіком, який і пальцем не поворушив, щоб бути щасливим.

— Правда? А мій батько не навчив мене робити навіть паперових човників.

Париж пропливав повз, наче в кіно. Міст Пон-Ньоф, собор Нотр-Дам, Порт Арсенал.

— Це була чудова втеча, у стилі 007. Молоко і цукор, містере Бонд? — запитав Джордан. — І що ж змусило вас це зробити?

— Що ви маєте на увазі? І без цукру, міс Маніпенні.

— Я маю на увазі — послати якнайдалі своє життя. Втекти. Зображати Гекльберрі Фінна на плоту, Форда Префекта і…

— Жінка.

— Жінка? Я не уявляв, що ви настільки цікавитеся жінками.

— Загалом ні. Лише однією. А в її випадку — аж занадто. Я хочу побачити її.

— Оце так. Здорово. А чому ж ви не поїхали автобусом?

— Ви вважаєте, що тільки в книгах люди здатні на божевільні вчинки?

— Ні. Просто думаю, що я ось не вмію плавати, а ви були ще дитиною, коли управляли подібним монстром. А ще ви розставили п’ять банок котячого корму в алфавітному порядку. Ви, мабуть, збожеволіли. Боже! Невже вам справді було колись дванадцять? І ви були маленьким хлопчиком? Неймовірно! Таке враження, що ви завжди були таким…

— Таким?

— Таким дорослим. Таким… стриманим. Таким упевненим.

Якби він лише знав, який я аматор.

— Я б не дійшов до станції. У мене було б забагато часу, щоб усе обдумати дорогою до неї, месьє Джордан. Я знайшов би привід, щоб не їхати. І тоді б не наважився. Стояв би он там, — він показав на кількох дівчат, які їхали на велосипедах по одному з мостів над Сеною і махали їм руками, — і залишився б там, де завжди. Я і пальцем не поворухнув би, щоб щось змінити. Це лайно, але це безпечно.

— Ви сказали «лайно».

— То й що?

— Чудово. Тепер мене набагато менше лякає алфавіт у вашому холодильнику.

Месьє Одинак потягнувся за кавою. Чи не більше злякався би Макс Джордан, якби запідозрив, що жінка, заради якої Жан Одинак раптово кинув усе, уже двадцять один рік як померла. Месьє Одинак уявив, ніби розповідає про це Джордану. Хай згодом. Знати б тільки як.

— А ви? — запитав він. — Що вас сподвигло на втечу?

— Я хотів… знайти сюжет, — нерішуче пояснив Джордан. — Бо… в мене всередині нічого не лишилося. Я не хочу повертатися додому, поки не знайду його. Насправді я прийшов на набережну, щоб попрощатися, а тут ви відпливаєте… Можна мені поїхати з вами, будь ласка? Можна?

Він дивився на месьє Одинака з такою надією в очах, що той вирішив поки не висаджувати Макса Джордана в найближчому порту з побажаннями удачі.

Попереду був увесь світ, за кормою — обридле життя. І несподівано він знову відчув себе хлопчиком, яким він колись був, хоча з юнацького погляду Макса Джордана це майже неможливо.

Жан відчув себе хлопчиком років дванадцяти. Тоді він рідко залишався самотнім, однак любив побути наодинці або з Віджаєм, довготелесим, незграбним сином індійського математика, сім’я якого жила по сусідству. Він настільки був дитиною, що вірив, наче його нічні мрії ставали альтернативою реальному життю й місцем випробувань. У той час він навіть вірив у те,