Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Звук дзвоника, хоч і приглушений віддаллю, вирвав її з екстазу. Вівці. Авжеж, треба спускатися, грати комедію, зчинити тривогу. Проклятий Ґаб! Він щойно пішов, а вона далі мусить присвячувати йому час, докладати зусилля задля нього, мусити щось робити! Чи ж він колись дасть їй спокій?

Вона підвелася, заспокоєна, горда собою. Після того, як головне вже зроблено, їй більше ні на що не треба посилатись, аби мати спокій.

На зворотньому шляху вона пригадала свій сценарій. Так цікаво пригадувати про розробку свого плану, яка велась у геть інші часи, часи, коли Ґаб своєю присутністю ускладнював їй життя. То були інші часи. Такі далекі.

Вона крокувала швидко, трохи швидше, ніж мала б, її задиханість допоможе переконати людей, що вона приголомшена. Вона має вгамувати свою ейфорію, зробити непомітною радість від того, що три роки гніву ідуть у безвість, три роки, впродовж яких пекучі й гострі прояви обурення вбивали свої стріли всередині її черепа. Він уже не скаже їй «моя старенька», не накине їй того жалісливого погляду, як оце щойно, коли подавав їй руку, вже не заявлятиме, що вони щасливі, тоді як це неправда. Він помер. Алілуя! Нехай живе свобода!

По двох годинах ходи вона помітила туристів і побігла до них.

— Допоможіть! Мій чоловік! Будь ласка! Допоможіть!

Все відбулось якнайкраще. На підході до них вона впала на землю, поранилася, розридалась і розповіла про нещастя.

Її перші глядачі вхопили наживку і заковтнули разом і всю історію, і її горе. Група розділилася: жінки повели її в долину, чоловіки, поки там що, вирушили на пошуки Ґаба.

Про її прибуття в готелі «Гарний вид», напевно, були попереджені по телефону, бо весь повністю персонал зустрів її з виглядом, що відповідав обставинам. Жандарм із безбарвним обличчям повідомив їй, що ґвинтокрил уже повіз бригаду рятувальників.

Почувши «рятувальники», вона здригнулася. Чи ж вони сподіваються, що він живий? Чи ж Ґаб зміг вижити після свого падіння? Вона пригадала його крик, момент, коли крики стихли, тишу, що настала, і засумнівалась.

— Ви… гадаєте, він може бути живий?

— Ми сподіваємося, мадам. Чи ж він був у добрій фізичній формі?

— У чудовій, але він пролетів кілька сот метрів, ударяючись об скелі.

— Ми бачили випадки ще більш дивовижні. Доки ми не певні, маємо бути оптимістами, шановна мадам.

Неможливо! Або вона божевільна, або він. Чи він промовляє ці фрази тому, що має якусь інформацію, чи просто повторює стереотипні формулювання? Йдеться, звісно, про другий варіант… Ґаб не міг вижити. Якщо уявити, що він дивом вижив, він мусить мати перелами, травми, повно внутрішніх і зовнішніх кровотеч і не зможе говорити! Ну ж бо, якщо це ще не трапилося, то за якусь годину-другу він таки помре. Чи ж устигне він щось вимовити, коли його нестимуть на ношах? До того як його внесуть у ґвинтокрил? Чи ж він її викаже? Невірогідно. Що він збагнув? Нічого. Ні, ні, ні, тисячу раз ні!

Вона обхопила голову руками, очевидці подумали, що вона молиться, намагаючись стримати сльози, тоді як насправді вона проклинала жандарма. Бо хоча була впевнена у своєму припущенні, цей йолоп посіяв сумніви! І тепер вона тремтить від жаху!

Раптом якась рука лягла їй на плече. Вона здригнулася.

Командир рятувальників дивився на неї з виглядом побитого кокер-спаніеля.

— Будьте мужньою, мадам.

— Як він? — скрикнула Ґабріела, яку терзала тривога.

— Він помер, мадам.

Ґабріела заридала. З десяток осіб кинулося до неї, щоб заспокоїти і втішити. Вона нестримно плакала й тужила, вирішивши позбутися всіх тих емоцій: він таки не вибрався, він не заговорить, черговий йолоп змусив її переживати безпідставно!

Всі довкола її жаліли. Яку приємність і насолоду відчуває вбивця, котрого вважають жертвою… Вона віддавалася цьому аж до вечері, на яку вона, природно, відмовилась іти.

О дев’ятій годині поліція повернулась і пояснила, що її мусять допитати. Вона вдала здивування, хоча сама цього чекала. Перш ніж здійснити цей вчинок, вона подумки повторювала своє свідчення, яке мало переконати в тому, що йдеться про нещасний випадок, і відкинути підозри, що виникають, коли йдеться про смерть когось із подружжя.

Її повезли до комісаріату з рожевим тиньком, де вона, дивлячись на календар із трьома чарівними кошенятами, розповіла свою версію подій.

Хоч її співрозмовники вибачалися, що змушені ставити їй те чи те запитання, вона вела себе так, немовби й на мить не припускала, що її можуть підозрювати бодай у чомусь. Вона всіх приручила, підписала протокол і, повернувшись до готелю, провела спокійно ніч.

Наступного дня приїхали обидві доньки з зятями та син із невісткою, і тепер ситуація її трохи обтяжувала. Спостерігаючи горе своїх коханих дітей, вона відчула справжній жаль, не каяття, що вбила Ґаба, а сором від того, що завдала їм болю. Так шкода, що він був іще й їхнім батьком! Яка вона дурна, що не зачала їх із іншим, аби їм не треба було оплакувати цього… Що ж, запізно. Вона заховалась у своєрідне розгублене мовчання.

Але була і практична користь їхньої присутності: вони поїхали впізнати труп до моргу, щоб звільнити від цього свою матір. Вона це оцінила.

Вони також намагалися перехопити статті у місцевій пресі, в яких розповідалося про трагічне падіння, бо не уявляли, що заголовки «Випадкова смерть туриста» чи «Жертва власної необережності» Ґабріелу радують, адже вони чорним по білому підтверджували її невинність.

Втім, одна деталь їй таки не сподобалася: після повернення з інституту судової медицини її старша донька з почервонілими від плачу очима прошепотіла на вухо матері: «Знаєш, навіть померши, тато дуже гарний». У що воно втручається, те дівчисько? Врода Ґаба стосується лише Ґабріели! Тільки Ґабріели! Хіба вона не досить настраждалася через це?

Після слів доньки Ґабріела закрилася до кінця похорон.

Після повернення додому до Санліса сусіди і друзі заходили, щоби висловити своє співчуття. Якщо перших вона зустрічала з приємністю, то досить скоро її почало дратувати те, що доводиться переповідати те саме й чути, як відлуння, однакові банальності. Її сумне, покірне долі обличчя приховувало нуртуючий гнів: навіщо позбуватися чоловіка, а потім постійно про нього говорити! Тим паче, що їй так кортіло побігти на четвертий поверх, розбити стіну, понишпорити в його тайнику і відкрити те, що її мучило. Нехай же її швидше залишать саму!

Їхній приватний будинок, розміщений поблизу фортечного муру, нагадував зáмки, що їх малюють у книгах казок. Безладні зарості виткої троянди ховали численні вежі, зубці на стінах, бійниці, різьблені балкони, декоративні розетки, прольоти сходів, гостроверхі