Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

у мріях, я був дуже схвильований, власне тому, що рукавичка служила опертям тієї фантазії.

На третій день по смерті Ґерда, її чоловік, діти і я попрощалися з Еммою ван А., потім ми грали в карти Таро й чекали працівників похоронної служби.

Коли пролунав дзвінок, я крикнув Ґерді, яка вийшла на кухню:

— Не турбуйтеся, я відчиню.

І був здивований, коли побачив перед дверима лише одного чоловіка.

— Добридень, ви один?

— Перепрошую, месьє, я потрапив до Емми ван А.?

Це запитання підказало мені, що я помилився щодо ідентичності відвідувача, тим паче, що далеко в кінці вулиці з’явився величаво повільний похоронний кортеж.

— Даруйте, месьє, я подумав, що ви працівник похоронної служби. Вам, звісно, відомо, що мадам Емма ван А. померла?

— Так, месьє, власне з цього приводу я й приїхав.

Обернувшись, він зауважив, що похоронники виходять з кортежу.

— Радий, що я прибув якраз вчасно. Чи я можу поговорити з вами віч-на-віч?

Елеґантний, вбраний у костюм бездоганного покрою з краваткою чоловік розмовляв із владним спокоєм людини, яка зазвичай змітає посталі перед нею перепони. Нічого не підозрюючи, я провів його в салон.

— Послухайте, месьє, — мовив він французькою, в якій майже не відчувалось акценту, — перейдімо одразу до справи. Я прибув сюди з незвичайною місією, суті якої я й сам не розумію. Дозвольте відрекомендуватись: Едмонд Вілліс.

Він помахав картою з гербом, якої я не встиг розгледіти, бо низьким голосом він вів далі:

— Упродовж п’яти років я працюю головним секретарем у королівському палаці. Коли мене знайомили з обов’язками, я отримав безглуздий наказ від свого попередника, який отримав його від свого попередника, а той від свого і так далі за хронологією. Можливо, він постраждав у переданні? Чи це було бажання заплутати інформацію? Але сьогодні ми так і не знаємо, хто в королівському домі стоїть біля витоків цього прохання… У будь-якому разі воно чітке: коли головний секретар палацу дізнається про смерть мадам Емми ван А., яка мешкає на віллі «Цирцея», у будинку № 2 по вулиці Рододендронів в Остенде, він повинен привезти цю рукавичку і покласти її обіч тіла до того, як домовину тієї пані буде закрито.

І він простягнув мені білу рукавичку, близнючку тієї, яку, лежачи на смертному одрі, Емма тримала на серці.

ДОСКОНАЛИЙ ЗЛОЧИН

За кілька хвилин, якщо все буде добре, вона вб’є свого чоловіка.

Звивиста доріжка дуже небезпечно звужувалася метрів сто вище, на горі, що височіла над долиною. У цьому місці схил уже не спускався положистою площиною, а стрімко дерся вгору. Найменший невірний крок може стати смертельним. Довкола нічогісінько, за що міг би вхопитися незграба, — ні дерев, ні кущів, ні якоїсь площини; зі скелястої гори виступає лише гостре каменюччя, яке пошматує тіло.

Ґабріела уповільнила ходу, щоб оглянути околиці. Ніхто не дерся вгору слідом за ними, жодного туриста на протилежних улоговинах. Отже, жодного свідка. Серед долин, метрів п’ятсот на південь, видніла лише купка овець; опустивши голови вони старанно паслися на зеленій траві.

— Що, моя старенька, стомилась?

Її обличчя пересмикнулося від чоловікового звертання «моя старенька», — це якраз те, чого не варто говорити, якщо він хоче врятувати свою шкуру!

Він обернувся, стурбований тим, що вона зупинилась.

— Треба протриматися ще трохи. Ми не можемо тут зупинитися, надто небезпечно.

У Ґабріели, всередині її черепа, якийсь голос посміювався з кожного слова, мовленого майбутнім покійником. «Ти сам це сказав, тут небезпечно! Ти навіть ризикуєш не вижити, мій старенький!»

Біле сонце нещадно палило тіла і зумовлювало тишу на високогірних пасовищах, які не відчували пестощів жодного подуву вітру; можна було подумати, що перегріте світло прагне перетворити на мінерал усе, чого воно торкається, з рослинами й людьми вкупі, наміряючись розчавити будь-яке життя.

Ґабріела наздогнала чоловіка і пробурчала:

— Йди-йди, все гаразд.

— Ти в цьому впевнена, кохана?

— Я ж сказала.

Чи він може читати її думки? Чи сама того не бажаючи, вона поводиться якось інакше? Переживаючи за виконання свого наміру, вона широко усміхнулась і спробувала його заспокоїти.

— Я справді рада, що змогла сюди піднятись. У дитинстві ми часто приходили сюди з батьком.

— Так, — видихнув він, кинувши довкіл погляд на круті схили, — тут відчуваєш себе таким маленьким.

Внутрішній голос прорипів: «Маленьким, скоро ти будеш іще меншим!»

Вони знову рушили вгору, він — попереду, вона — слідом за ним.

Головне, не злякатися. Не вагаючись, штовхнути його, коли настане час. Тільки б його не попередити. Намагатися не дивитись йому в очі. Зосередитися на правильному рухові. Ефективність, слід зважати тільки на ефективність. Рішення прийнято вже давно, Ґабріела його не переглядатиме.

Він вийшов на початок горбистого віражу. Не привертаючи уваги, Ґабріела прискорила крок. Вся в напруженні, кваплячись і важко дихаючи через намагання діяти непомітно, вона ледве не послизнулася на голому камені. «О, ні, вигукнув голос, тільки не ти! З тобою не повинно трапитися жодного нещасного випадку тоді, коли рішення так близько». У цій незграбності вона почерпнула гігантську енергію, кинулася на спину, за якою йшла вслід, і з усієї сили спрямувала п'ястук у заглибину між нирками.

Чоловік вигнув спину і втратив рівновагу. Вона завдала удару милосердя, стуснувши ногою по обох кісточках.

Тіло злетіло зі стежки і почало падати в прірву. Перелякана Ґабріела відкинулася назад, сперлася плечима на схил, аби не впасти й не бачити того, що накоїла.

Їй було досить того, що вона чула…

Пролунав крик, уже віддалік, наповнений жахливою тривогою, потім почувся удар, за ним другий, коли з горла ще вириваються крики болю, потім інші удари, звуки розривів і тріск, осипання камінців, а тоді несподівано — справжня тиша.

Ну ось! Їй поталанило. Тепер вона вільна.

Довкола височіли величні й доброзичливі Альпи. Над долинами, підвішений до чистого, вимитого неба, непорушно висів птах. Жодна сирена не пролунала, щоб її звинуватити, жоден поліціянт не виник, тримаючи в руках кайданки. Її зустрічала природа, велична, спокійна, розуміюча, повністю з нею згідна.

Ґабріела відхилилася від стіни і нахилила голову над безоднею. Минуло кілька секунд, доки вона розгледіла понівечене тіло. Воно лежало не в тому боці, де вона сподівалася. Кінець! Ґаб більше не дихає. Все виявилося простим. Вона не відчувала жодної вини, лише полегшення. Зрештою, вона не відчувала жодного зв’язку з тілом, що лежало там, унизу.

Вона сіла, зірвала блідо-голубу квіточку і пожувала її. Тепер у неї буде час лінуватися, медитувати, вона не перейматиметься тим, що Ґаб робить, чи що він од неї приховує. Вона відроджувалась.

Скільки хвилин вона так