Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

час подій семирічної давнини. Кавалер ордена «Шкідник Божою Милістю» з трояндами та бантами, Серафим дрімав у кріслі, сопучи і прицмокуючи. Напевне, ніч видалася бурхлива, і години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на короткій нозі з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткій нозі, той нічого не думав і давно кульгав.

— Доброго здоров’я, бароне! — сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймиліший і найпривітніший волхв Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу, у минулому — некромант, почесний доктор столовертіння.

Лише однієї людини із присутніх барон не знав. Нічим зовні не примітного чоловіка, повністю загорнутого на східний манір у простирадло з червоною облямівкою. Впізнавати його без відповідного розпорядження було б поганим тоном.

Нічим не примітний чоловік із розумінням посміхнувся.

І ледь повернув голову до прокуратора.

— Конні, дозволь відрекомендувати тобі декого з моїх гостей! Його величність, нині й навіки славний Едвард II інкогніто!

Барон вирішив обмежитися вставанням і поклоном — церемонним, але не над міру. Раз інкогніто, значить, інкогніто. Хто він такий, щоб суперечити бажанням короля?

Знатність роду фон Шмуців, що боролися під стародавніми прапорами Гйорта Засновника, чин і ранг Конрада, а також близьке знайомство із прокуратором Цимбалом цілком виправдовували запрошення в таке високоповажне товариство. Навіть якщо взяти до уваги оманливу легковажність ситуації. Вчителі фехтування відзначають, що найважче битися без штанів, а голому — взагалі майже подвиг. Тут, у термах, всі були без штанів, голі та розслаблені, привітні та усміхнені. Але терпкий аромат бою витав у повітрі.

Дивно, але трагедія в «Притулку героїв» викликала реакцію, порівнянну зі спробою державного перевороту.

— Не будемо ходити манівцями, бароне! — король чудово зрозумів думки обер-квізитора і ще раз посміхнувся, підбадьорюючи нового гостя. — Ніч і без того стомила нас… Скажіть, у вас є версія зникнення квесторів?

— Загибелі, ваша величносте, — делікатно, але твердо виправив Конрад. — Думаю, що голова Тихого…

— Конні!

У голосі прокуратора Цимбала крився м’який докір. Мовляв, тон був запропонований і прийнятий. Міняти його тепер на казенний у самовільному порядку — зайве.

— Даруйте, ваша величносте. Я мав на увазі, що шановний Месроп, скоріш за все, встиг повідомити вам про записи, виявлені в кулі-обсервері. І про зчитування залишкових еманацій аури, героїчно початому вігілою Кукіль у моїй присутності.

Товстун Месроп кумедно підвів плечі.

— О, бароне, ви просто ріжете мене без ножа… Зізнаюся, я не вивчив рапорту пані Кукіль належною мірою — мене відволікли інші справи. Генрієтта ризикнула без підготовки зчитувати еманації?!

— Ризикнула.

— Це заслуговує нагороди. І що?

— У возах, що від’їхали від «Притулку героїв» після сутички, лежали мерці. Так сказала вігіла, а в мене немає підстав їй не довіряти.

— Виходить, квестори загинули… — тихо, самими губами, шепнув бойовий маг Просперо. — Ми розглядали й цей варіант. Але, відверто кажучи, я сподівався…

Король жестом перервав мага.

— Версія, бароне! У вас вона є?

— У мене вона була, ваша величносте. Відразу після перегляду даних обсервера в палатах Тихого Трибуналу.

— Яка саме?

Це було в характері Едварда II: брати бика за роги. Придворні лизоблюди за голову хапалися: як можна належною мірою улестити його величність, якщо невгамовна величність вимагає відразу перейти до справи? А справи, окрім вихвалянь, може, і немає зовсім…

— Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет». Надмірна активність Чорного Аспіда. Вихід безглуздої гри для натхненної молоді за межі відведеної для ігор території.

— Що я вам казав, добродії! — Едвард засяяв, хоч це погано поєднувалося зі звісткою про загибель шістьох людей. Такі зміни настрою також були властиві його величності: виграш партії в «декольте» міг відволікти владику від заколоту гарнізону в Андоррені. — Єдина версія, що претендує на правдоподібність! Дякую вам, бароне!

— Немає за що, ваша величносте. Абсолютно нема за що.

— Що ви маєте на увазі?

— Конні сказав, — прокуратор Цимбал запалив сандалову паличку і з насолодою вдихнув ароматний дим, — що в нього була версія. Виходить, віднедавна з’явилася інша. Або виникли обставини, що не вписуються в першу версію. Я вірно тебе зрозумів, Конні?

— Так.

— Що за обставини?

— Заселення в готель «обитель героїв» двох нових постояльців.

— Перший — це ти, Конні, — з розумінням примружився Цимбал. — Дуже, дуже розумне рішення. І оригінальне. Нам і справді небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш співробітник у приватному порядку…

— Ти помиляєшся, Віль. Я говорив не про себе.

— Про кого ж?

— У готель заселилися Ернест Рівердейл і Аглая Вертенна. Дід квестора Джеймса Рівердейла і бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поєднанні з поселенням такого собі Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…

Ніхто не встиг помітити, як капітан Штернблад вивернувся з-під пальців масажиста і спершу сів, а потім устав і ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, після чого очманіло витріщився на тапчан, де тепер ніхто не лежав.

Крихітні, майже дитячі стопи капітана були в мильній піні, що нітрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях підлоги.

— Ти мене дивуєш, Занудо, — старий приятель по службі в полку кавалергардів, шибайголів і викрадачів дівочої честі, капітан міг дозволити собі такий зворот і поза прокураторськими термами. — Довідавшись про лихо, що спіткало молодь, старші родичі цілком природно поспішають до столиці…

— Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспішають. Довідавшись про лихо, що спіткало онука, — до речі, скажи мені: яким чином довідавшись? — Ернест Рівердейл менше ніж за добу встигає дістатися до Реттії від кордону Бірнамського лісу. Ясна річ, дрібниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змінних конях — а тут за вісімнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цілком природно» ледве ходить…

— Цікаво, — очиці Штернблада зблиснули. — Виходить, вони довідалися заздалегідь? Їх хтось попередив?

— Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.

— Ви не одержували листа, бароне? — втрутився голова Месроп.

— Ні. Але припускаю, що таємничий відправник послав відповідне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдріґа.

— І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столиці?

— Навряд чи. Скоріш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мій брат спустив його в нужник. Даруйте мені вульгарність, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарні.

Відповідаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись і проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порізавшись при голінні мисливським ножем, Хальдріґ бгав у кулачищі роздрукований конверт. Нужник у картині не фігурував, але, поза сумнівами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичі. Синові, про якого йшлося в посланні від невідомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в