Джеймс Паттерсон - Помилка

Крізь заяложену скляну перегородку дальнього кабінету я побачила свого шефа, лейтенанта Кіна. Він сидів за столом і комусь телефонував по своєму мобільнику.

— Що ми маємо? — спитала я, витягаючи з коричневого пакета каву, що її придбала в крамниці неподалік. Мережа кафе «Старбакс» іще не встигла охопити мікрорайон Саундв'ю.

— Маємо фігню, — відказав Майк, кидаючи на стіл пластикову кавову кришечку й умощуючись на стілець. — Брати Ордонеси як у воду впали. Той, що служить пілотом, вихідний аж до наступної середи, але вдома його немає. Молодший і бридкіший, Віктор, кудись ізник, і ми ніде не можемо його знайти.

Із цими словами Майк подав мені теку.

— Ось поглянь на цей сімейний альбом.

Брати Ордонеси були дітьми іммігрантів-домініканців. Інформації про трохи старшого Марка було навдивовижу мало. Єдине затримання за бійку, коли йому минув двадцять один рік. Зате молодший, Віктор, мав довгий і досить цікавий «послужний список» скоєних ним злочинів.

Із шістнадцяти років Віктор почав свої регулярні ходки до в'язниці й поступово ставав цінним кадром кримінального світу. За ним числилися пограбування зі зломом, продаж наркотиків, спроба зґвалтування, побиття співкамерників і володіння смертоносною зброєю.

Але з усього послужного списку мені відразу ж упало в очі одне звинувачення. Воно спалахнуло переді мною наче неонова реклама.

Замах на життя працівника поліції.

У цьому розділі йшлося, як у сімнадцятирічному віці Віктор, чинячи спротив черговому арешту за володіння зброєю, витягнув схований напівавтоматичний кольт калібру 0.38, націлив його на полісмена й кілька разів натиснув на курок. Коли його скрутили та повалили на землю, з'ясувалося, що револьвер не вистрелив лише з тієї щасливої причини, що Віктор, через свій юний вік погано розбираючись в автоматичній зброї, забув перевести затвор і додати набой у патронник перед тим, як стріляти. Щоб мати уявлення про вкрай складну криміногенну обстановку в Нью-Йорку на початку дев'яностих, спричинену сплеском продажів нового наркотику «крек», який поширювався зі швидкістю епідемії, досить зазначити, що Віктор відсидів лише рік, бо тюрми були переповнені.

Ошелешено кліпаючи очима, я витріщилася на аркуш.

Віктор Ордонес так гарно пасував під убивцю Скотта, що я майже не мала сумнівів, що саме він ним і був.

Показавши рукою на стоси тек, що вивищувались на сусідніх столах, я спитала, сідаючи на стілець:

— То що, колишні справи Скотта щодо наркотиків?

Майк похмуро кивнув. Потім поклав окуляри на стіл і потер очі.

— Я не візьмусь за оті саги доти, доки ми не допитаємо наших домініканських друзів, — сказав він. — Єдина гарна новина — це те, що я дав технареві завдання написати запит до телефонної компанії. Зараз вони готують роздруківку розмов. За десять хвилин ми отримаємо її факсом.

Розділ 38

Я враз завмерла, як камінна статуя, намагаючись збагнути щойно почуте. Люмінесцентна лампа над моєю головою гула, наче розтривожений вулик.

Скільки ж разів Скотт телефонував мені за останній місяць? Двадцять? Чи тридцять? Як же мені відбрехатись? Я уявила собі, як знітиться мій напарник, багато разів натрапивши на мій номер.

Майк торкнув мишу свого комп'ютера, прибираючи екранну заставку з підбадьорливим написом «Хто насцяв у твій генофонд?»

— Що ти збираєшся робити, Майку? — нарешті спитала я.

Мій напарник клацнув бульбашкою жуйки й закотив комірець своєї водолазки.

— Та хочу оце зайнятися тими дисками DD5. Бо Кін мені прочухана всипле. Він так напружується, що, їй-бо, скоро трійню народить. Ти лише поглянь на нього — тільки й знає, що метушиться та начальству телефонує.

Ішлося про регулярний звіт, який ми мали написати стосовно перебігу розслідування вбивства Скотта. Я здивовано підняла брови.

— Агов, Майку! Спустися на землю, Шекспіре. Річ у тім, що цього разу наші звіти дійсно читатимуть. Ти що, забув? Тут я — мозок. А ти — красуня. І взагалі, сходив би ти до кімнати відпочинку й подрімав кілька годин. Нам потрібно, щоб твоя голова була чистою та ясною — на той випадок, коли нам доведеться вибивати нею двері. А я поки наклацаю звіт так, що нас не знімуть із цієї справи, а коли прийде факс із роздруківкою телефонів, я почну їх порівнювати. Ну як — згода?

Майк вирячився на мене почервонілими від утоми очима й позіхнув.

— Згода, моя крихітко, — сказав він, устаючи з-за столу.

Коли він рушив до входу, я аж подих затамувала від хвилювання. Щойно половинчасті дверцята встигли зачинитися, як почулося тихе дзижчання.

Я обернулася. То дзижчав телефакс. Опаньки! Приїхали!

Апарат знову задзижчав, а потім дзижчання змінилося високими короткими сигналами. З пристрою почав повільно виповзати аркуш паперу.

«Не зупиняйся, напарнику, — подумала я, не дивлячись на нього. — Будь ласка. Заради мене».

Одначе краєм ока я побачила, що Майк таки обернувся.

Моє обличчя спалахнуло. Мить — і Майк усе побачить. Побачить, що мій телефонний номер повторюється в роздруківці безліч разів! Що ж я йому скажу, чорт забирай? Але нічого годящого на думку не спадало. Як же я цього разу викручуся?

Я швидко глянула на Майка якраз тієї миті, коли він підняв перший аркуш. І спостерігала, як він примружив очі й інстинктивно підніс руку до лоба, наче перевіряючи, чи на місці окуляри.

Саме тоді я й помітила Майкові окуляри. Вони лежали там, де він їх залишив, — на столі якраз у мене під рукою.

Я не стала роздумувати. А просто почала діяти.

Хутко висунувши шухляду, я змахнула всередину одну зі Скоттових тек, а разом із нею й окуляри. А потім потихеньку заштовхала шухляду назад.

Я вдавала, що зайнята чимось своїм і не помічаю Майка, аж поки не почула, як він зашарудів у себе на столі, шукаючи окуляри.

— Тобі ж було сказано, іди поспи! — невдоволено пробурмотіла я. — Чому це ти не слухаєш начальницю, га?

Майк стомлено зітхнув, облишив свої пошуки й кинув телефонні роздруківки мені на коліна.

— Слухаюся, сестро, — сказав він слабким голосом. — Займися, будь ласка, роздруківкою, яку нам люб'язно надала телефонна компанія «Матінка Белл». Побачимося, коли передрімаю.

Розділ 39

Цілі дві хвилини я крутила олівець між пальцями, немов жонглер. Мій старий і скрипучий дерев'яний стілець час від часу кректав, коли я хиталася туди-сюди, втупившись у роздруківки телефонних розмов Скотта.

Обернувшись і поглянувши скоса крізь скляну перегородку на свого шефа, котрий, дякувати Богові, і досі був чимось заклопотаний, я знову витріщилася на вісім аркушів паперу, заповнених восьмизначними цифрами.

Мені, звісно, феноменально поталанило, що вдалося заволодіти роздруківками, але, хутенько проглянувши їх, я збагнула, що до всіх моїх проблем додалась іще одна.

Устромивши олівця між кутніми