Ульф Старк - Диваки і зануди

Потім він поправив на собі бездоганно зав’язану краватку й класичний синій піджак.

— А це мій батько! — сказала мама, знайомлячи з родиною далі.

Дідусь сидів у кріслі-гойдалці й усміхався.

Він злегка кивнув Плисці головою.

Мама заходилася крутити ошелешену й онімілу Плиску, ніби карусель, і перед очима в мене замигтіло від білої сукні й рожевої шкіри.

— Чудово! — задоволено вигукнула мама. — Саме те, що я хотіла! Яке красиве, розкішне тіло! Правда ж? — спитала вона і погладила спантеличену жінку по животу.

Мама підвела Плиску до латунного столика, що стояв за ночвами. Тепер він перетворився на стіл для кави, геть заставлений вершковими тістечками, печивом, шматками торта, кексами, бісквітами, ванільними сердечками та солодкими булочками.

— Сідайте, — сказала мама, підставляючи до столу стілець. — Ось тут. Чудово. Поставте лікоть на стіл і візьміть у рота мундштук. Супер. Та у вас шикарний вигляд!

У мене в животі кишки грали марш. Приємні пахощі червоного борщу лоскотали ніздрі. Мені хотілося вибігти зі свого сховку і звільнити Плиску від мами, яка лаштувалася класти тіні та грим на її перелякане обличчя, щоб уподібнити її до старої вампірки з фільму. На голові у Плиски вже був крислатий капелюх, якого кілька днів тому вдягав Інґве.

Плиска сиділа вкрай розгублена. Але коли на маму щось находило, то від неї не так легко було вирватися.

— Вибачте, що я вас так зненацька висмикнула, — сказала мама від столу, за яким малювала. — Але мені треба закінчити негайно! Завжди ця бісова суєта!

Вона водила олівцями й пензлями, як одержима. Інґве вже був намальований — з грайливою усмішкою на виду. Тепер на білому папері з’явилася Плиска — білосніжний повненький ангел із кокетливим поглядом, що сидів у раю, де лежали гори мигдалю, шоколаду та збитих вершків.

— Ось вони — радощі життя! — вигукнула мама. — Образ радощів. Образ любові, достатку, барв, насолоди, гри й божевілля. Чи не так?

Вона говорила сама з собою.

Я почала розуміти, чого так вийшло. Вона чекала натурницю, яка мала прийти позувати їй для ілюстрації на тему радощів життя. А тут нагодилася Плиска. І мама, певна річ, сприйняла її за натурницю.

Плиска опустила мундштук. Очевидно, намагалася зібратися з думками.

— Це якась помилка, — мовила вона пронизливим голосом.

— Помилка! — спалахнула мама. — Яка тут може бути помилка, голубонько? Тепер люди не вміють тішитися життям! А це — щось нове. До чого люди себе доводять? Худнуть, марнобродять, бігають підтюпцем, без кінця постують, пріють, а тоді чамріють під душем! Як я це ненавиджу!

— Я про інше, — мовила Плиска. — Я незаміжня…

— Я теж! — урвала її мама. — Але що кому до того: заміжня ти чи незаміжня? І ті, й ті мають право на втіху. Правда ж?

Здається, Плиска трохи осіла. Неуважним жестом вона тицьнула вказівним пальцем у кругленьку вершкову булочку і облизала солоденький кінчик пальця.

— Я щодо сина, — почала вона знов зі смутком в очах. — Останнім часом з ним чимало проблем, розумієте. У школі. Він просто шибайголова, словом, весь час бешкетує.

— Йой! — мовила мама. — Це дуже прикро. Сподіваюсь, нічого серйозного не накоїв.

Що мені тепер робити? Надворі глухо й розкотисто погуркував грім, ніби демонстрував те, що я відчувала. Все небо почорніло. Складалося враження, що ми перебуваємо в одній із темних кімнат освітленого під стелею лялькового будинку. Може, пробратися нишком до дідуся й попросити його зіграти божевільного, щоб випровадити звідси Плиску? Та вже, либонь, запізно. До того ж, здається, дідусь на кріслі-гойдалці заснув.

— Не знаю. Мабуть, ні, — відповіла Плиска. — Хоч і перегнув палицю. Я просто голову ламаю, що мені з ним робити…

— Ну, я не експерт, — мовила мама.

— А хіба я експерт? — сказала Плиска. — Але треба про це поговорити…

— Звичайно, — згодилася мама. — І що той халамидник утелентував? Ви говоріть, говоріть. Я вмію слухати, голубонько.

Тим часом, як Плиска поволі і з деяким ваганням розповідала про всі мої витівки, я відчувала, що насувалася гроза. Мама лише гмикала та агакала, швидкими мазками кладучи на малюнок фарби. На тлі свинцево-сірого заднього плану, де лежали всілякі іграшки та тістечка, виблискували мідяно-зеленими, рожевими й білими барвами Інґве та Плиска.

Невдовзі все це закінчиться, подумала я, придивляючись до мами. Але її обличчя було незворушне.

— Оце вам таке, — закінчила Плиска перелік моїх ганебних вчинків.

— Знаєте, — мовила мама, махаючи малюнком у повітрі, щоб швидше висохла фарба. — Я уважно слухала вашу розповідь і, як на мене, це вже занадто.

Потім вона намочила якусь ганчірку в ночвах з водою, де сидів Інґве, і стала витирати нею своє замащене обличчя.

— Уже закінчила? — нетерпляче запитав Інґве. — Я застуджуся, коли так довго сидітиму в холодній воді.

— Це все, що ви можете сказати? — роздратовано спитала Плиска.

Та мама вже взувала свої гумові чоботи.

Невже вона настільки обурена, що вирішила піти з дому?

— Вибачте, — відповіла мама. — Я ж казала, що поспішаю. Ви чудово позували. А щодо вашого сина, то мені здається, ви могли б ним пишатися. Здається, у ньому море енергії та фантазії!

— Мого сина? — Плиска гикнула.

— Саме так, — мовила мама. — І знаєте, не присікуйтеся ви так до нього з тими вдяганками, золотце. Моя дочка вдягається так само.

І мама зникла.

Плиска і собі похопилася. Вона встала зі стільця й рушила до дверей — усе ще в капелюсі і з підмальованими очима. Інґве потюпав за нею, лишаючи за собою мокрі сліди. З виглядом швейцара, який забув, що на ньому немає штанів, він допоміг Плисці вдягнути плащ.

— Невже вона не зрозуміла, що я говорила про її сина? — спитала вона.

— Мені жаль, — відповів Інґве. — Але в неї немає сина.

Тоді Плиска відчинила двері й випливла надвір, де було темно, гуркотів грім і лупашив дощ.

Пронесло. Гур-р-р!

На небі без угаву спалахували блискавки. Повітря здригалося від грому, і хмари були схожі на величезні валуни, що молосували одне одного. Дощ лив як з відра, тож за мить на мені не було сухого рубчика. Я вилізла надвір у кухонне вікно, аби Інґве не запідозрив, що я була вдома.

Уже надворі я побачила, як на ґанок сходила якась жінка в білому плащі. То була справжня натурниця. За хвильку вона пішла назад і була дуже невдоволена. Що їй сказав Інґве?

Я перевела подих. Ті демонята, про яких розповідав дідусь, справді добре потрудилися! Але скільки це ще потриває? Чи й справді мама нічого не зрозуміла? Схоже на те.

Коли я зайшла в будинок, Інґве сидів у кріслі-гойдалці. Дідуся вже там не