Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Тебе при тому не було. Сталося це наступного дня після аудієнції в княгині. На якій, зрештою, тебе також не було.

— Не дивно. То ж була приватна аудієнція.

— Нічого собі «приватна», — пирхнув Ґеральт. — Брали в ній участь із двадцять осіб, не враховуючи при тому нерухомих, наче статуї, лакеїв, малолітніх пажів та знудженого блазня. А серед тих, кого враховувати треба, були Ле Гофф, камергер зі статурою та запахом кондитера, і кілька вельмож, що аж згиналися під вагою золотих ланцюгів. Було також кілька типів із черні: райців, а може, суддів. Був відомий із Каед Мюрквіда барон герба Бичача Голова. Була, зрозуміло, Фрінгілла Віго — особа, схоже, дуже близька до княгині. …і були ми, уся наша компанія, зокрема й Мільва в чоловічому одязі. Ха, неточно я сказав, коли промовив «уся дружина». Не було з нами Любистка. Любисток, чи, скоріше, віконт Якось Там, сидів на карло праворуч від Її Гостроносої Милості Анарієтти й надувався, як павич. Як справжнісінький фаворит. …Анарієтта, Фрінгілла й Любисток були єдиними особами, які сиділи. Нікому більше всістися не дозволили. Але я й так був задоволений, бо не наказували й згинати коліно. Княгиня вислухала мою оповідку, на щастя, рідко перериваючи. Коли ж я коротко передав результат розмови з друїдками, заламала руки, що говорило про переживання настільки ж щирі, як і перебільшені. Знаю, що звучить воно наче якийсь дурнуватий оксюморон, але повір мені, Рейнаре, у її випадку саме так і було.

* * *

— Ах-ах, — сказала княгиня Анна Генрієтта, заламавши руки. — Ви дуже нас засмутили, пане Ґеральте. Правду скажу вам: жаль виповнює моє серце.

Вона хлипнула гострим носиком, простягнула руку, а Любисток відразу вклав їй у долоню батистову хусточку з монограмою. Княгиня торкнулася хусточкою обох щік так, щоб не стерти пудру.

— Ах-ах, — повторила. — Виходить, друїди про Цірі нічого не відають? Не зуміли надати вам допомогу? Виходить, усі ваші зусилля виявилися даремними, а дорога — марною?

— Марною точно ні, — переконливо відповів відьмак. — Признаюся, що розраховував я на те, що від друїдів здобуду якусь конкретну інформацію або вказівки, що змогли б у загальному вигляді пояснити хоча б те, чому Цірі є об’єктом настільки завзятого полювання. Утім, друїди не змогли чи не схотіли мені допомогти, і в цьому сенсі я й справді нічого не здобув. Але…

Він зробив коротку паузу. Не для драматизму. Думав, наскільки щирим може бути перед усією цією аудиторією.

— Я знаю, що Цірі жива, — сказав нарешті сухо. — Правдоподібно, що була поранена. Усе ще в небезпеці. Але жива.

Анна Генрієтта зітхнула, знову скористалася хусточкою й потиснула плече Любистка.

— Ми обіцяємо вам, — сказала, — нашу допомогу й підтримку. Гостюйте в Туссані так довго, як буде потрібно. А треба вам знати, що ми бували в Цінтрі, знали Паветту й були з нею в приязних стосунках, знали й любили ми й маленьку Цірі. Усім серцем ми з вами, пане Ґеральте. Якщо треба, дістанете ви допомогу від наших учених та астрологів. Відкритими перед вами стоять наші бібліотеки й книгозбірні. Мусите ви — ми глибоко в те віримо — віднайти хоч якийсь слід, якусь указівку чи натяк, що вкажуть вам на правильну дорогу. Не дійте необачно. Немає вам потреби спішити. Можете залишитися тут, скільки забажаєте, ви для нас — любий гість.

— Дякую Вашій Ясновельможності, — схилився Ґеральт, — за доброту й ласку. Утім, ми вирушимо в дорогу, щойно трохи відпочинемо. Цірі все ще в небезпеці. Та й ви також. Як задовго сидимо ми на одному місці, небезпека не тільки зростає, а й починає загрожувати людям, які до нас доброзичливі. І просто стороннім. А цього я б не хотів допустити.

Княгиня якийсь час мовчала, мірними рухами, наче кота, пестячи передпліччя Любистка.

— Шляхетні та справедливі ваші слова, — сказала вона врешті. — Але лякатися немає чого. Гультяїв, що гналися за вами, наші рицарі розгромили так, що й жоден свідок тієї поразки не втік, про те розповів нам віконт Юліан. Кожного, хто наважиться вас непокоїти, спіткає та сама доля. Ви тепер під нашою опікою й охороною.

— Це я ціную. — Ґеральт знову схилив голову, проклинаючи подумки хворе коліно й не тільки. — Утім, не можна мені не думати про те, про що віконт Юліан не помислив Вашій Ясновельможності розповісти. Гультяї, які гналися за мною від Бельгавена і яких доблесні рицарі Вашої Ясновельможності розбили в Каед Мюрквіді, і справді були гультяями першокласного гультяйського розбору, але барви носили нільфгардські.

— І що з того?

«А те, — мав Ґеральт на кінчику язика, — що якщо нільфгардці зайняли Едірн за двадцять днів, то на твоє дрібне князівство їм вистачить двадцяти хвилин».

— Триває війна, — сказав він натомість. — Те, що сталося в Бельгавені й Каед Мюрквіді, може бути сприйняте як диверсія в тилах. Це зазвичай призводить до репресій. У часи ж воєнні…

— Війна, — перервала його княгиня, піднявши гострий носик, — напевне, уже скінчилася. Ми писали щодо тієї справи нашому кузенові Емгирові вар Емрейсу. Направили йому меморандум, у якому зажадали, аби імператор негайно поклав край марному пролиттю крові. Напевне, уже по війні, напевне, підписано мир.

— Не зовсім, — холодно промовив Ґеральт. — За Яругою гуляють меч і вогонь, ллється кров. Нічого не вказує на те, аби щось там доходило кінця. Я б сказав, що все йде зовсім протилежним чином.

І вмить пошкодував про те, що сказав.

— Як це? — Ніс княгині, здавалося, вигострився ще сильніше, а в голосі зазвучала паскудна скреготливо-сердита нотка. — Чи я правильно почула? Війна триває? Чому нам про те не повідомили? Пане міністре Трамбл?

— Ваша Милосте, я… — пробелькотів, упавши на коліно, один із власників золотих ланцюгів. — Я не хотів… Щоби переживали… Непокоїлися… Ваша Ясновельможносте…

— Стража! — завила Її Милість. — До вежі його! Ви в неласці, пане Трамбл! У неласці! Пане камергер! Пане секретар!

— Що накажете, Ясновельможна?..

— Нехай наша канцелярія відразу ж складе різку ноту до нашого кузена, імператора Нільфгарду. Ми вимагаємо, аби відразу, цієї ж миті, він кинув воювати й уклав мир. Бо ж війна й незгода — то речі погані! Незгода руйнує, а згода будує!

— Ваша Милість, — пробелькотів камергер-кондитер, білий, наче цукрова пудра, — як ніколи права.

— І що ви тут досі робите? Ми віддали накази! Уперед, одна нога тут!

Ґеральт обережно роззирнувся. У придворних були кам’яні обличчя, з чого можна було робити висновок, що подібні інциденти при цьому дворі не є чимось незвичним. Тож він суворо наказав собі