Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева «непоборним щитом, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

У часи правління хана Узбека (1312–1342 роки) польський король Владислав Локетек установив цілком нормальні відносини з ханом Орди, використавши нащадків улусного хана Ногая та поселивши їх на корінних польських землях (Краківщина). Вірогідно, за свідомого тиску польської королівської сім’ї на своїх родичів, руських князів Андрія і Лева II, Велике Галицько-Волинське князівство змінює стратегію взаємовідносин із навколишніми країнами та перебирає на себе зовнішній тиск Золотої Орди, перетворившись на «щит Польщі».

Папський престол. Нам слід чітко розуміти — як би не ставився Папський престол до Русі (України) та наших верховних правителів — Великих князів, надаючи їм титули королів та вінчаючи їх королівськими коронами, головним завданням римських первосвящеників завжди було залучити український народ до католицької віри!

Такі зусилля Папський престол, починаючи з 1200 року, вчиняв постійно. Розповімо тільки про два з них. Папа Інокентій III, котрий жив у 1160–1216 роках, а очолював католицьку церкву у 1198–1216-х рр., надзвичайно активно втручався в справи нашої держави, наполягаючи, аби польський та угорський королі (католики) стали очільниками Галицько-Волинської держави ще в 1214 році.

Послухаємо:

«Королі Андрій II (Угорщина. — В.Б.) та Лєшко Білий (Польща. — В.Б.) зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили, за згодою папи Інокентія III, посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді біло 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівства — до Польщі. Романовичам залишалась Волинь. Одночасно в краї поставало питання запровадження церковної унії. В силу різних причин ці плани не були доведені до завершення. Доля склалась на користь Данила Галицького, який зумів посісти Галич з третьої спроби 1238 р.» [53, с. 16].

Львівські історики випинають значення, насамперед, королів Польщі та Угорщини, проте слід розуміти, що головною дійовою особою позбавлення українців давніх національних земель був Папа Інокентій III.

Ще один шалений натиск Папського престолу, теж невдалий, на українську державу стався після загибелі наших князів, Андрія і Лева, в протистоянні з татарами 1323 року.

«Польські хроністи називають претендентів — сілезьких князів Генріха Глоговського та його брата Яна, котрі в 1324–1325 рр. заходилися титулувати себе князями Галичини і Володимирщини; Папа римський поквапився визнати за ними ці уявні титули. Однак їм так і не пощастило закнязювати на Русі» [44, с. 107].

Між іншим, «історики лише на основі листа Владислава Локетека до Папи Іоанна XXII дізналися про загибель обох братів (Андрія і Лева II. — В.Б.) до 1323 р(оку) при невідомих обставинах» [53, с. 24].

Цікаво зазначити: якщо Польська держава та Папський престол дозволили хоча таким чином дізнатися про руських (українських) князів Андрія та Лева II, то лист Папи Іоанна XXII до польського короля Локетека, на який він давав Папі відповідь, ніхто і ніде не публікував. Не читав його і я. Хоча текст того листа проступає із вищенаведених цитат. Благословивши зазіхання сілезьких князів Генріха та Яна Глоговських на руський (Львівський) престол, Папа зажадав від польського короля Локетека підтримати його рішення воєнною силою. А позаяк Польський королівський двір, з певних причин, не підтримував того рішення Папи, та відкрито відмовити Папському престолу не міг, то й почав розповідати про «непоборний щит, який захищав Польщу від татар».

Поляки самі мали палке бажання заволодіти нашим троном, а головне — нашою землею. Та того разу рішення Папського престолу і бажання Польського королівського двору не збіглися.

Історичні джерела засвідчили, а історики визнають, що у другого короля Русі Юрія Львовича було дві дружини.

Саме перша дружина народила йому сина Михайла десь у 1281–1282 році, який, за Літописом Руським, помер 1284 року, «будучи малим». Літопис Руський доведений до 1292 року, і в ньому немає жодної згадки про смерть першої дружини князя Юрія Львовича та його наступне одруження. Тому, треба думати, що польські хроністи та пізніші московські історики (знамениті дяки), розриваючи рід Данила Галицького на дві складові частини — Галицьких і Острозьких, — були зацікавлені розірвати його саме на 1292-му році. Скоріше за все, узимку із 1292 на 1293 рік померла перша дружина князя Юрія, і на початку 1293-го, маючи від народження 31 рік, син Великого князя Лева Даниловича Юрій одружився вдруге. На мою думку, його другою дружиною була українська княжна Варвара.

Хочу звернути нашу увагу на той незаперечний факт, що рід українських князів Острозьких вів своє походження від князя Данила Галицького та Святого Володимира Київського. Це визнавалося незаперечним фактом у Польській державі та у Великому Литовсько-Руському князівстві в XV–XVII століттях.

Ось що пишуть з цього приводу сучасні українські історики:

«За часів В.-К. Острозького й невдовзі після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що Острозькі ведуть свій початок від давньоруських князів, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлює в панегіричній поемі придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалід «Про Острозьку війну…» (1600)… Так само письменник-полеміст Захарія Копистинський… в апології «Про всесвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», власне, частини об’ємного твору «Полінодія» (початок 20-х рр. XVII ст.), твердить, ніби цей рід сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та Данила Романовича (Галицького. — В.Б.). Нащадками давньоруських князів вважали Острозьких також польські хроністи Матвій Стрийковський, Олександр Гваньїні та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кінці XVI — на початку XVII ст., що засвідчив австрійський дипломат Е. Лясота 1594 р. у своїх записах про Україну» [46, с. 7–8].

Мені важко стверджувати, що після XVII століття, після окупації Русі (України) Московією, українські історики мають у своєму користуванні більше достовірних джерел, ніж у часи до окупації. Тому недовіряти в цьому питанні європейським хроністам, історикам та дипломатам ХV–ХVІІ століть не слід.

Звичайно, у 31-річного князя Русі (України), її короля — Юрія Львовича, від другої дружини були діти. Серед них — син Дмитро Юрійович, що засвідчив у своєму поминальнику Києво-Печерській лаврі знаменитий полководець Костянтин Острозький (Галицький) напередодні власної смерті (1530 рік). Пізніше це питання дослідимо детальніше. Як побачимо, саме 1293 року князь Юрій Львович одружився другий раз, і Літопис Руський не міг про те не написати.

Ось тому польські хроністи й приховали факт другого одруження князя Юрія та народження в його новій сім’ї ще одного сина — князя Дмитра, аби дати польському королю Казимиру III, який посів польський королівський престол у 1333 році, можливість стати претендентом на Велике Галицько-Волинське князівство та, по суті, — загарбати його 1349-го.