Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

більше розумів, що з того самого дня, як він потрапив на корабель, був для всіх тільки тягарем, що тепер став зовсім нестерпним. І це мучило його не менше, ніж браслет, що стискав лапу. Хоча він уже давно переконався в тому, що перегризти метал не під силу навіть його потужним щелепам, він усе ще кусав його за звичкою, особливо довгими задушливими ночами.

На шостий день після висадки на Драконів острів Едмунд прокинувся дуже рано. Ще не зовсім розвиднилось, і стовбури дерев ледь проступали крізь ранковий туман. Його розбудив якийсь шум; він підвівся на лікті й роззирнувся. Йому здалося, що там, де закінчуються дерева і починається пісок, майнула темна постать. Першою його думкою було: «Може, ми не самі на цьому острові?» Потім йому здалося, що це Каспіан, але, обернувшись, він побачив, що Каспіан міцно спить. Едмунд перевірив, чи на місці шпага, і пішов на розвідку.

Він обережно вибрався на узлісся. Темна постать не рухалася. Зростом вона була меншою за Каспіана, але більшою за Люсі. Едмунд вийняв шпагу з піхов і збирався вже було гукнути незнайомця, та той раптом відгукнувся сам:

– Це ти, Едмунде?

– Так, це я. А ти хто?

– Хіба ти не впізнаєш мене? – жалібно запитала постать. – Це ж я, Юстас.

– Отакої! – вигукнув Едмунд. – Ти! Друже!

– Тихіше! – цитьнув Юстас і похитнувся, ніби мало не впав.

– Що з тобою? – занепокоївся Едмунд, підтримуючи його. – Ти що, занедужав?

Відповіддю йому були тяжке зітхання і довге мовчання. Едмунд уже подумав, що Юстас зомлів, але той нарешті видавив:

– Це було жахливо… Тобі не зрозуміти… Але тепер усе гаразд. Давай кудись відійдемо. Я поки не хочу, аби мене бачили інші.

– Звичайно! – погодився Едмунд. – Можемо присісти он на ті камені. Радий тебе бачити… е-е… таким, як колись. Ти, мабуть, відчував себе просто… е-е-е… жахливо.

Вони сіли на камені й сиділи там, дивлячись у бік затоки, допоки небо не прояснилося і на ньому залишилася одна-єдина яскрава зірка.

– Я не стану розповідати, як перетворився на цього самого… дракона, – казав Юстас. – Розповім уже відразу всім, та й годі. До речі, я і сам не знав, у що перетворився, поки не почув, як ви мене кличете. Краще я тобі розповім, як я знову став людиною.

– Давай! – погодився Едмунд.

– Так от, сьогодні вночі мені було так сумно й самотньо, як ніколи в житті. І лапа від браслета розболілася – хоч криком кричи!

– А тепер як – не болить?

Юстас щасливо розсміявся (такого щирого сміху Едмунд від нього раніше ще не чув) і з легкістю зняв браслет із руки.

– Ось він. І кожен, хто захоче, може його взяти. Так, але слухай далі… Я так і не зміг заснути: все думав про те, що ж зі мною буде. Ось тоді все й почалося… Але мушу попередити тебе, що, швидше за все, це був просто сон. Не знаю…

– Продовжуй, – заохотив його Едмунд із надзвичайним терпінням.

– Так от… Я подивився вбік і побачив те, чого вже аж ніяк не чекав побачити. Переді мною стояв величезний лев. І, уявляєш, я дивлюся, місяця немає, а навколо лева – місячне сяйво. Він підходив ближче й ближче. Я страшенно злякався. Здавалося б, чого мені було боятися: адже проти дракона будь-який лев – все одно що кошеня. Але страх був якийсь інший. Я боявся не того, що він мене з’їсть, а як би тобі пояснити… Ну, словом, душа в п’яти втекла, і все тут. Так от, він підійшов до мене зовсім близько й подивився мені просто в очі. Я міцно замружився, та це не стало у пригоді. Він велів мені йти за ним…

– Так він, виходить, розмовляв?

– Не знаю. Тепер, коли ти запитав, мені навіть здається, що ні. Але все одно – велів. І я знав, що повинен коритися, тому встав і пішов. Він повів мене високо в гори, і там, де ми йшли, увесь час розливалося місячне світло. Нарешті ми забралися на вершину якоїсь гори, якої я тут раніше не бачив. І був там сад, де на деревах росли різні дивовижні плоди. А посеред саду була криниця.

Я здогадався, що це криниця, бо звідти доносився плескіт води, та вона була набагато більшою за звичайну криницю і швидше нагадувала велику круглу ванну з мармуровими сходинками, що спускалися під воду. Вода була прозора-прозора, і мені подумалося, що, якщо я залізу в неї викупатися, лапа моя перестане боліти. Але лев сказав, що спочатку я повинен роздягнутися. Тобто не сказав, а може… Ну, гаразд…

Я хотів відповісти: «Як же я роздягнуся, якщо на мені нічого немає!», але одразу ж згадав, що дракони – це ті ж змії, а змії, як відомо, можуть скидати шкіру. «Звичайно ж! – подумав я. – Ось що він має на увазі!» Я заходився чухатися, і луска посипалася на землю. Тоді я став чухатися дужче, і вже не тільки луска, а й уся шкіра стала раптом злазити, мов шкірка з банана. За дві хвилини я вже весь полиняв і стояв поруч та дивився на це бридке лахміття.

І до чого ж мені стало радісно! Я поліз було купатися, та тільки хотів сунути в воду руку, як раптом побачив, що вона така ж луската й пазуриста, як і раніше. «Ага, зрозуміло! – подумав я. – Доведеться скинути „нижню білизну“». Тоді я знову почав чухатися, і ця шкіра теж легко знялася, я звільнився від неї, кинув поряд з першою і підійшов до води.

Але тут усе повторилося знову. І я подумав: «Боже мій, скільки ж може тривати це знущання?» Адже мені не терпілося скоріше вилікувати свою бідну лапку. Але робити нічого: довелося починати все спочатку, і я звільнився від шкіри втретє… Підійшов до води знову – і побачив, що кінця й краю цьому не буде.

Тоді лев промовив, чи то не промовив, а подумав, чи то… ну, ти розумієш: «Певно, мені варто тобі допомогти».

Я, звичайно, побоювався його кігтів, але що мені, нещасному, залишалося робити? Я погодився і ліг на спину. Він відразу ж розпоров мою шкіру кігтями, та так глибоко, що, здавалося, зачепив за живе, до самого серця дістав. А коли здирав її з мене – у мене в очах і світ згас. Терпів я тільки тому, що хотів скоріше позбутися цієї гидкої шкури. Знаєш, як буває, коли відриваєш шкурочку з ранки: і боляче, і радісно від