Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 15. Другий крок униз

Кіра дивилася на дядька Петра, швидко ковтаючи ротом повітря. Її тіло ніби скам’яніло, а серце калатало так швидко, ніби було ладне проломити ребра, вистрибнути назовні і пострибати доріжкою геть, подалі від цього місця. Подалі вд злого, холодного погляду маленьких темних оченят дядька Петра.

— Кіронько, дитинко, ти чого це блукаєш тут? — солодким, мов сироп, голосом промуркотів дядько. — Ти ж маєш бути на уроках? В тебе ж консультації!

Кіра мовчки похитала головою, не маючи ні сили піти геть, ні сміливості залишитися. Їй здавалося, що в погляді дядька Петра було усвідомлення того, що вона чула їхню розмову. Їй здавалося, що він знає правду. Знає, і насміхається із неї. Він назвав її дурепою, він визнав, що стежив за ними з Олегом!

— Ви все знаєте! — Кіра зламалася під тим зверхнім, холодним поглядом. — І я все знаю! Я не дурепа! — її голос зірвався, а з очей потекли сльози. — Я чула розмову!

Очі дядька Петра перетворилися на вузькі шпаринки, а тонкі губи викривила гримаса гніву. Він несвідомо стиснув кулаки, ніби збирався вдарити Кіру. Але стримався, з видимим зусиллям розтиснув пальці і глибоко та повільно вдихнув. Ніби намагався опанувати свої емоції.

— Кіронько, ти все не так зрозуміла! — максимально переконливо промовив дядько Петро. — Я лише хотів знати, що ти в безпеці. І Олег теж, адже раптом ти… зрівалася би…

— Ви вважаєте мене дурепою і психопаткою! — змахнувши з очей сльози злості і відчаю, вигукнула Кіра, нарешті повернувши контроль над власним тілом.

Вона відступила назад, глибоко вдихнула, аби опанувати дихання. Їй хотілося кричати на дядька, та вона змогла стримати сь, спокійно продовжила, хоча її аж трусило від емоцій, що преповняли її через край.

— Ви з тіткою вважаєте мене божевільною, тому закрили тут і нікого не пускаєте до мене. Думаєте, я кинусь на гостей? Когось пораню?! Коли ви вже зрозумієте, що я божеволію не від якихось там травм, а від того, що ви мене тримаєте тут під замком?

Кіра дивилася дядькові в очі, тому не пропустила моменту, коли той відсахнувся. Так, ніби Кіра влучила, вгадала справжню причину його дій. Ніби це зачепило його.

— Мені боляче, що ти вважаєш мене монстром! — гірко і тихо відповів він, і на мить Кіра завагалася. А що, як він дійсно не винен в тому, в чому його звинувачували? А дядько продовжив, — Ти думаєш, що ми з твоєю тіткою хочемо тобі зла? Дівчинко моя! В тебе немає нікого, окрім нас! Якби ми були твоїми ворогами, то не дбали б про тебе! Згадай, хто був поряд увесь цей час?

Кіра притиснула руки до щік, що аж палахкотіли. Дядько мав рацію: поряд не було нікого. Усі ті друзі батьків, родичі… Вони ніби випарувалися… Невже вона помиляється?

Дядько нерішуче підійшов до неї, не наважуючись торкнулися її плеча. Зітхнув важко, прибрав пасмо волосся, що прилипло до чола.

— Ходи в кімнату, дівчинко… Ти втомилася, розгубилася зовсім… Йди відпочинь, я напишу вчителям, що ти сьогодні погано себе почуваєш і не приєднаєшся до занять. Ти й так розумничка, і здаси те ЗНО…

В голосі дядька Петра було стільки турботи, що Кіра на мить піддалася його спокійному тихому тону, його впливу. кивнула, витираючи сльози, які знову накотили на очі, і повільно пішла до будинку. Дядько йшов поряд, легенько притримуючи її під лікоть.

— Кіро! — на порозі, мов привид, виникла тітка Оксана. — ти прогуляла заняття!

— Оксаночко, не сварися на дівчинку! — тепло і примирливо промовив дядько. — То я винен, забув написаьти викладачам. Такий день гарний, я відпустив Кіру погуляти, а тебе не попередив.

— О, я… Я не знала! — тітка розгубила увесь свій запал, посміхнулася. — тоді добре, правильно, така погода чудова, і повітря свіже піде Кірочці на користь. Ой, ти  втомилася, так? — помітивши Кірину блідість, вона поспіхом злетіла вниз сходами, підхопила її з іншого боку.

Удвох із дядьком вони провели Кіру в кімнату. Тітка заметушилася, допомагаючи Кірі влягтися в ліжко. Дядько Петро суворо перерахував таблетки в блістері, мовчки витягнув одну і простягнув Кірі.

— Ти ж знаєш, пропускати прийом не можна! — хитаючи головою, нагадала тітка.

— Але я ще не їла! — спробувала протестувати Кіра, та тітка Оксана лише відмахнулася.

— Один раз можна! Ти й так пропустила ранковий прийом…

Під суворим дядьковим поглядом Кіра не наважилася відмовлятися й далі. Слухняно ковтнула таблетку, запила водою, яку дістала з рюкзака і простягнула їй тітка.

— Все, все, лягай, Кіронько… — дядько відступив до дверей. — Не буду вам, дівчаткам, заважати…

Тітка Оксана щось лагідно говорила, допомагаючи Кірі роздягнутися. Дівчина не слухала її, не прислухалася до слів. В її голові вже звично шуміло, як бувало одразу після прийому ліків, а повіки стали важкими, майже не підйомними. Слабкість і апатія повільно заливали кожну клітину її тіла, але Кірі вже було байдуже. І навіть думка про те, що їй необхідно попередити Олега, відпливла кудись в далечінь, лишаючи її сам на сам із важкими сновидіннями, які приносили ліки.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍