Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Іноді, гуляючи садами, вона згадувала Ренуара, його посмішку та доброту. Вона знала, що вони більше ніколи не зустрінуться, але ніколи не забуде його кохання.

Проте закоханий граф знайшов її. Він зухвало викрав свою кохану — королеву, коли та полювала в лісі. Ренуар перекинув Анну впоперек коня й помчав до свого палацу. Тримаючи Анну на руках, граф Ренуар вибив ногою двері до каплиці й пообіцяв священникові люту смерть від меча, якщо той негайно їх не повінчає.

А що ж сама Анна? Вона, звісно, кохала графа. Але їй потрібно було вибирати: кохання чи корона. Анна вибрала кохання. Вона відмовилася від королівської влади на користь свого сина Філіппа й більше офіційно не правила, хоч, як і раніше, допомагала синові в державних справах.

Коли Філіпп із роками набув мудрості, Анна та граф Ренуар заховалися подалі від королівського двору, щоб разом прожити щасливе життя.

І донині ніхто не знає, куди вони зникли. Її слід загубився у віках. Можливо, розгадку треба шукати в її особистому гербі, на якому зображено лілію та корону над золотою фортечною брамою?

— Можна я візьму ключ? — боязким голосом запитав Антуан.

— Так, звісно, — портьє простягнув ключ Антуану.

Антуан узяв ключ і подякував портьє. Піднімаючись скрипучими сходами, він відчував, як надія, що ледь зародилася в його серці, починає міцніти. Можливо, цей старий готель і ця «своєрідна» кімната на горищі стануть його першим притулком у великому місті, початком нового життя, сповненого надій і можливостей.

Відчинивши двері в кімнату на горищі, Антуан відчув, як його огортає не просто пил, а сама субстанція часу. Здавалося, він ступив у його серцевину, де кожен предмет дихав історією, а повітря було просякнуте запахом забутих спогадів. Пилова атмосфера, густа, як туман, огортала все навколо, надаючи місцю зловісної таємничості. Вікно, обрамлене потемнілими від часу рамами, вабило поглядом до нічного неба. Зірки, здавалося, світили тільки для нього, мерехтячи, наче нескінченні вогники надії в безмежній темряві. Але це було оманливе сяйво, що немов заманює в пастку.

Погляд Антуана ковзнув кімнатою, і він помітив старий письмовий стіл. Його поверхня, поцяткована глибокими подряпинами, зберігала таємниці незліченних годин, проведених за письмом. Потемніла від часу чорнильниця із засохлим чорнилом і потерте перо поруч немов чекали, щоб чиясь рука знову оживила їх. Антуан уявив, як тут народжувалися листи, сповнені пристрасті та мрій, як слова оживали на папері, залишаючи слід в історії... або в забутті.

У кутку кімнати, немов магнітом притягуючи погляд, стояло старе дзеркало. Павутина, мов тонка вуаль, вкривала його поверхню, ледь відбиваючи тьмяне місячне світло. Але Антуан помітив дещо більше. У глибині дзеркала мерехтіло не просто відображення кімнати, а щось інше. На мить йому здалося, що це нескінченний тунель, що мерехтить різнокольоровими вогнями, немов портал в інший вимір. Рама дзеркала, витончено вирізана, хоч і вкрита товстим шаром пилу, зберігала відбиток колишньої величі. Антуан наблизився, і відображення вразило його своєю дивністю. Він бачив не себе, а примарний, розмитий образ, схожий на нього, але позбавлений чіткості. Здавалося, відображення складалося з безлічі фрагментів, що перетікають один в одного, немов дзеркало зберігає не тільки його образ, а й тіні минулого, відгомони тих, хто колись дивився в нього. Він провів долонею по поверхні, і пил зметнувся в повітря, як потривожені духи, вивільнені з ув’язнення.

У відображенні промайнув рух. Зображення наблизилося, і серце Антуана шалено заколотилося. Він спробував відступити, але ноги немов приросли до підлоги. Образ зупинився просто перед ним, порожні очі втупилися на нього, пронизуючи до самого нутра. По спині Антуана пробіг крижаний холод. У жаху він заплющив очі, а коли відкрив, відображення вже не було. Кімната знову здавалася порожньою і млявою, але відчуття чиєїсь присутності не полишало його.

На стінах висіли картини — тьмяні зображення давніх пейзажів і портретів, які, здавалося, спостерігали за ним із німою цікавістю. Кожна з них, із потрісканими фарбами і пожовклими краями, зберігала свою таємницю. На полиці стояв старий глобус, покреслений лініями, що вказували на далекі, невідомі землі. Він вабив Антуана до незвіданих горизонтів, шепочучи: «Іди, Антуане, світ чекає... чи світ тебе вже знайшов?»

У кутку, поруч із дзеркалом, Антуан помітив старовинну скриню, оповиту павутиною. Відкривши її, він відчув запах старого дерева і затхлості. Всередині лежали пожовклі листи і фотографії, сповнені згаслого, але колись яскравого життя. Кожна сторінка, кожен знімок немов переносив його в іншу реальність, повну давно забутих емоцій і переживань.

У цей момент Антуан зрозумів, що кімната — не просто кімната, а жива істота, сповнена таємниць та історій. Тут час не просто зупинився, він заплутався, переплівся, і він сам став частиною цієї дивної, містичної історії. Подивившись знову в дзеркало, тепер уже порожнє, він запитав себе: «Що чекає на мене за межами цієї кімнати? Чи, можливо, всі відповіді вже тут, у цьому запорошеному, забутому куточку, де минуле і сьогодення злилися в єдине ціле?»

Незважаючи на швидкоплинний, майже тваринний страх, Антуан відчув дивну, незрозумілу тягу до цього місця і твердо вирішив орендувати горище. Він посміхнувся своїм думкам, вирішивши, що все побачене — лише відблиски багатої фантазії, що розігралася після насиченого дня. «Завтра вранці прийде господиня, і, сподіваюся, ми з нею домовимося, — подумав Антуан, відчуваючи, як усередині розливається приємне передчуття. — Можливо, це місце зберігає не тільки таємниці, а й натхнення».

Він повернувся до свого номера, опустився на скрипуче ліжко, яке, здавалося, іскрилося в місячному світлі, немов дрібні діаманти. Місячне світло, що проникало крізь вікно, відкидало на стіни химерні, танцювальні тіні, що нагадували чи то казкових істот, чи то квіти, що розпустилися. Антуан щільніше загорнувся в ковдру, відчуваючи не стільки потребу зігрітися, скільки бажання закутатися в цю таємничу атмосферу. У голові миготіли уривки денних вражень, змішуючись із відчуттями від горища, створюючи дивну, але приємну суміш реальності та фантазії.