Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Сон прийшов несподівано. Йому снилися яскраві, сповнені символізму сни, у яких він літав серед зірок, розмовляв із місяцем і бачив обличчя тих, хто колись жив на цьому горищі. Це були добрі обличчя, сповнені мудрості й любові.

Ранок зустрів його яскравими променями сонця, що пробивалися крізь чисте вікно. Антуан підвівся з ліжка, відчуваючи прилив сил і натхнення. Він підійшов до вікна і побачив, як місто, оповите легким серпанком, прокидається під першими променями сонця. Це був не просто краєвид, а жива картина, сповнена барв і звуків.

Незабаром пролунав легкий стукіт у двері, більше схожий на ніжний дотик. Антуан із посмішкою відчинив двері. На порозі стояла жінка, яка ледь переступила поріг сорокаріччя. Вона являла собою втілення витонченої краси і мудрої стриманості. Руде, із золотистим відливом, волосся, що обрамляло її обличчя, здавалося ореолом, підкреслюючи блідість шкіри і глибину смарагдових очей. Погляд її, пронизливий і водночас сповнений м’якості, заворожував, немов у ньому відбивалася вся мудрість століть. Це був погляд людини, яка пізнала гіркоту втрат і тягар влади, але зберегла в серці надію і доброту.

Її постава була сповнена гідності, кожен рух — плавний і граціозний. Вона не потребувала яскравого вбрання, щоб привернути увагу. Проста сукня з темного оксамиту, лише злегка прикрашена вишивкою, підкреслювала її природну красу. На пальці виблискував масивний перстень із великим смарагдом — натякаючи на високе становище і відповідальність, що лежить на її плечах.

Від неї виходило відчуття тепла і затишку. Це була господиня.

Ще вчора ввечері, спілкуючись із персоналом, Антуан зрозумів, що вона була прониклива і спостережлива, помічаючи те, що вислизало від інших. Її поради були точні й лаконічні, а рішення — зважені та справедливі. Вона вміло керувала готелем твердою рукою, але завжди намагалася керуватися інтересами постояльців і персоналу.

Незважаючи на зовнішню стриманість, було видно, що в глибині душі господиня готелю залишалася чуттєвою і вразливою жінкою. Вона цінувала дружбу і вірність, уміла співчувати і прощати. У її серці жила пам’ять про втрачених близьких, і ця пам’ять робила її ще більш людяною і зрозумілою для оточуючих.

Її краса і мудрість, її сила духу і доброта робили її воістину сильною особистістю. Її зелені очі, здавалося, бачили крізь час, передбачаючи майбутнє і спрямовуючи сьогодення.

— Доброго ранку, молодий чоловіче, — пролунав її голос, м’який і мелодійний, немов ніжна музика. — Ви, мабуть, Антуан?

— Так, — відповів він, відчуваючи, як його серце наповнюється радістю. Ранкове світло, що проникало в кімнату, немов змило залишки нічних страхів, залишивши лише легке відчуття таємниці.

— Вибачте за безлад на горищі, — сказала господиня, оглядаючи кімнату. — Іноді тут відбуваються... дивні речі. Але це завжди на добро, повірте. — Вона тепло посміхнулася, і Антуан відчув, що може їй довіряти. — Ви ж до Архітектурного інституту вступили, так?

— Так, — підтвердив Антуан, — я тільки вчора приїхав.

— Ах, архітектура... — протягнула господиня з мрійливою посмішкою. — Це ж не просто будівництво будівель, це створення... простору для життя, для мрії, для історії. Ви згодні?

— Повністю, — відповів Антуан, пожвавлюючись. — Я завжди відчував, що архітектура — це щось більше, ніж просто стіни і дах. Це спосіб виразити себе, свої ідеї, своє бачення світу.

— Саме так! — вигукнула господиня, і її очі заблищали. — А що вас найбільше приваблює в архітектурі? Які ваші... справжні бажання, як архітектора?

Антуан на мить задумався, добираючи слова.

— Я хочу створювати... — почав він, — створювати простори, що надихатимуть людей, що даруватимуть їм відчуття гармонії та краси. Я хочу, щоб мої будівлі не просто стояли, а жили, дихали, розповідали свої історії. Я хочу, щоб вони були не просто функціональними, а й... поетичними.

— Поетичними... — повторила господиня, немов пробуючи слово на смак. — Прекрасне слово. Отже, ви хочете, щоб ваші будівлі говорили?

— Так, — твердо відповів Антуан. — Говорили про минуле, сьогодення і майбутнє. Говорили про людину, про її місце у світі, про її зв’язок із природою.

— Цікаво, — задумливо промовила господиня. — А що ви думаєте про старі будівлі? Про ті, що зберігають у собі історію?

Антуан згадав горище, його запорошені балки, скриню, старовинний стіл і дзеркало.

— Я думаю, що вони — живі свідки минулого, — сказав він. — Вони несуть у собі відбитки часу, відбитки життів тих, хто жив тут до нас. Вони — джерело натхнення і нагадування про те, що все в цьому світі тимчасове.

— Ви дуже глибоко відчуваєте, — зі схваленням сказала господиня. — Я рада, що саме ви житимете на цьому горищі. Можливо, воно допоможе вам у вашій творчості. Іноді тут відбуваються... дивні речі, — повторила вона із загадковою усмішкою, — але, як я вже казала, це завжди на добро. Гадаю, в’язням час на волю... Сподіваюся, ви знайдете тут не тільки дах над головою, а й... щось більше.

Вона простягнула Антуану руку.

— Мене звуть мадам Анна, — представилася вона.

— Антуан, — відповів він, потискаючи їй руку.

— Так, я пам’ятаю. Ви мені нагадали мого сина, — сказала господиня.

Антуан лише посміхнувся у відповідь. Він відчув, що вони розуміють одне одного без слів. Вони швидко домовилися про оренду, і Антуан відчув, що зробив правильний вибір.

Він відчув, що в його душі оселилося не тільки полегшення від вирішеного питання з житлом, а й дивне, хвилююче передчуття. Здавалося, це горище, із його таємницями й дивацтвами, справді може стати для нього чимось більшим, ніж просто кімнатою.

Після відходу господині Антуан оглянув горище ще раз. Тепер він бачив не пил і запустіння, а історію та потенціал. Він відчинив вікно, і свіже ранкове повітря наповнило горище, приносячи із собою запах квітів і свіжоскошеної трави, наче воно знаходилося не в центрі міста, а десь за його межами, в тихому і затишному місці. Антуан відчув, як у його душі розквітає впевненість у тому, що це горище стане для нього не просто домівкою, а місцем сили, джерелом натхнення і початком нового, сповненого чудес і відкриттів життя. Можливо, саме тут, у цьому затишному куточку, він знайде не тільки відповіді на свої запитання, а й самого себе.