Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 17. Метелик (зі спогадів)

Чи коштував цей мізерний шмат синього каменю довгої дороги під землею із тієї голосною, занадто балакучою дівчиною? Однозначно так.
Він не бачив жодного інакшого способу отримати кристал із самої Ради. Або щонайменше, отримати його не викликаючи підозр. Соларія не зводила з нього очей, вичікуючи, коли він оступиться, розкриється, зізнається у правді.
Але дозволити собі це Юпітер не міг.
Його лякав далеко не страх смерті – було щось набагато моторошніше. Те, про що сама думка тремтіла. Він боявся забути все, що вже знав, втратити весь пейзаж, який вимальовував собою по найдрібнішим штрихам.
Чому ту правду потрібно було виборювати? Чому за неї потрібно було хапатися, як за останній промінь світла на заході сонця? Все це здавалося до сміху абсурдним.
Свобода – це невід’ємне право кожної людини.
Але людини. Не престола. І тим паче не Юпітера.
Краще йому б було залишатися таким як й інші. Не знати нічого, не замислюватися хто ти, звідки з’явився. Шістнадцять років під іменем Лійвем – то були тихі, безтурботні дні, в котрих він ще не був обтяжений кремезним каменем відповідальності за своє все: за думки, слова, дії. І наскільки б не була страшна його вага – доводилося підіймати та нести. Аби жити, аби просто існувати.
Впустити його він не міг, а дороги назад не було – вона западала пилом після кожного його кроку.
Тепер залишалася тільки наступна ціль – дізнатися що Соларія таїла у кристалах.
Ще на початку того, як Юпітер став престолом, його увагою заволоділа їхня дивна, цілюща можливість. Кожен раз коли його тіло слабшало, боліло, відмовляло, Соларія називала це кінцем його циклу.
Однак після засідання Ради, яке варто було б вважати останнім, загибель відпускала, а по відчуттях ніби починалося нове життя.
Соларія, дивлячись на це, злилася, у безвиході запускала кігті у локони видираючи кілька волосин із світлого пасма. Вона намагалася не показувати цього, решта цього зовсім не помічали. Але от Юпітер бачив її наскрізь. Чи була й у неї така здібність?
Здавалося, що так. Але яке б тоді було виправдання перед іншими престолами?
«Я вбила його, бо мені здалося, що він знав те, чого ви знати не маєте. А тепер з нетерпінням чекаю його кінця, оскільки боюся, що і ви дізнаєтеся» - навряд чи спрацювало б.
Обережно збирати докази, але так, щоб вона перша не знайшла доказів проти нього, поки було найкращим, що він придумав.
Кусень громовика, що він впав до його ніг під час другого візиту до Ради, Юпітер зберіг. Кожен куточок ґратки, кожна грань не залишилися поза його увагою. Стільки експериментів – і все дарма. Громовик нічим не відрізнявся від того ж звичайного алмазу, з якого люди так вміло виготовляли прикраси.
Він рідко виходив до людей, але достатньо, щоб зрозуміти, що більшість з них і близько не чули про кристали із Ради. Інші окрім них ж даної назви не мали жодної інформації. Або просто її не поширювали. Розбудови шахт тривали, але все одно – нічого.
Коли у печері він тримав Кодо, дивлячись на те, як у власній руці світло мерехтівши проходило через синіт, Юпітер згадав, що ще ніколи не вивчав його дію на живих істотах.
Невеликий уламок синіту, який по необережності відломився, він також прихватив з собою.
Покрутивши його під світлом, Юпітер впевнено міг підвести підсумки: будова громовика та синіту була ідентичною, за винятком дефектів – у деяких місцях не було тих найменших частинок, з яких вони і складалися. Тоді з’явилося перше припущення: їхня відсутність і спричиняла зміну кольору. Світло, що падало на нього заломлювалося інакше.
Трохи пізніше він знайшов ще одну відмінність між людьми та престолами. Астрая впритул не бучила тих частинок. Як би вона не крутила його, зрештою поклала назад і тільки знизила плечима. Юпітер зробив замітку.
Гусінь першою потрапила під його руку – не міг же він ставити досліди на Астраї. Він ретельно підготував експеримент, створивши ізольоване середовище. Для цього він взяв повністю чорну коробку, у якій не було жодного джерела світла, окрім одного тонкого отвору зверху. У цей отвір Юпітер вставив невеликий уламок синіту, що мав змінювати хід променів.
Минали дні, і він навіть забув про неї. Але одного разу, проходячи повз, його погляд випадково зупинився на коробці. Юпітер відчув слабке хвилювання – він не очікував значних змін, але все ж відкрив її.
На мить він завмер.
Пурхаючи великими крилами, на денне світло вилетів…
Метелик.

«Від Юпітера; третього, але водночас другого представника престолу блискавок та грому; титулу Юаньхе. Лист тисяча сто двадцять перший.
Громовик та синіт (припущення: усі кристали, які використовує Рада) позитивно впливають на здоров’я живих істот. Коли частинки звичайного сонячного світла проходять крізь них і торкаються тканин, структури найменшої функціональної одиниці всього живого, які відповідають за утворення енергії, починають працювати майже у сімдесят п’ять разів швидше. Внаслідок цього покращується самопочуття та продуктивність.
Чи спроєктувала це Соларія навмисно – невідомо. Серед людей ця інформація приховується. Встановлено, що всі ці кристали, попри різні назви, є одним і тим самим матеріалом, а їхні кольори змінюються через мікродефекти.
ДОДАТКОВО: у людей зір гірший, ніж у престолів.
На цьому лист тисяча сто двадцять перший закінчую»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍