Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 18. Дійсність (зі спогадів)

Роки спливали швидко. Спершу це було надто дивно – ось тут тобі сімнадцять і ти тільки стаєш престолом, а вже тепер їй минає четверта сотня. Тільки вигляд досі такий, ніби ще вчора було сімнадцять. Занадто великий проміжок, занадто мало змін.
Кодо сприймала це до болю важко. Вона не звикла до самотності, до нерозуміння зі всіх боків. Вона тепер завжди була разом зі всіма, але поруч з нею не було нікого.
Спочатку Кодо думалось, що з нею щось не так, але виправдання зрештою закінчилися і їй вдалося твердо глянути на них. Престоли не заводили близьких зв’язків між собою, та й загалом поза Радою забували одне про одного.
А люди…
Помирали.
Здавалося, що занадто швидко – їм-то не дарували майже що безсмертя. Кодо не встигала оглядатися – усі, кого вона колись знала, піском витікали крізь пальці.
Був ще один, з яким вона ще не встигла як тому належить познайомитися. Юпітер за чотириста років жодного разу не навідався до Ради. Хоч і при його згадці решта відверталися, кривили обличчя, її голову не покидала розмова у печері.
Сказаних їй тоді щирих слів, вона тут не чула ніде.
«Ти в порядку?»
І це ще кому від кого треба було відвертатися?
Їй негайно треба було знайти Юпітера, зробити все, аби поговорити з ним хоча б ще раз. Тим паче при більш спокійних обставинах, ніж під падаючим на голову камінням. Але де він мешкав, інші престоли не знали.
«І сподіваюся, що і не буду знати.» - додав Повелитель неба.
Соларія на її запитання стурбувалася.
- Кодо, ти тільки-но стала престолом. Твій потяг до невідомості мені зрозумілий, але з ним у будь-якому випадку зв’язуватися не треба. Це, щонайменше, небезпечно. А навіть якщо і ні, то звичайні проблеми тобі ні до чого. Уникай його, бери приклад зі всієї Ради.
- Я сама можу вирішувати що мені робити! – раптом викрикнула Кодо, змушуючи Соларію нахмуритися. Сама вона як тільки усвідомила що сказала, відійшла назад і прикрила рот тремтячими руками, боячись підняти погляд.
- Кодо, я справді не можу заборонити тобі щось робити, але як старша, я повинна наставляти тебе. І оберігати. Чи ти… Кодо!
Дівчина здригнулася та ще більше стиснулася під її поглядом.
- Я сподіваюся, ти не… закохалася?
Кодо задихнулася власним обуренням. Ледь заспокоївшись після минулої фрази, вона відчула як всередині знову підіймалася хвиля гніву. Що їй треба було відповісти? Знову прикрикнути чи як? Ні, ні, ні, щоб там не трапилося, потрібно було зберігати спокій.
- Що ти таке говориш? – линув голос майже не чутно.
- Не журись. Я знаю про що говорю, - дивлячись на пониклі плечі дівчини, Соларія продовжила більш м’яко: - Юпітер справді гарний, такий незвичайний. Не здивовано, що ти звернула на нього увагу. Він… справді відрізняється. Але Кодо, ти єдиний престол, якому я дозволила залишитися біля людей після становлення, і тільки через те, що ти була до них надто прив’язана. Вже змирилася з цим. Однак дарма, ти перейняла багато чого зайвого. Любовний контакт між престолами неприпустимий. Між престолами та людьми також. Прояви прихильності, котрі подібні людським, заборонені.
- Та я і не думала, щоб вдаватися до такого… - винувато пискнула вона.
Кодо чудово знала про що говорила Соларія. Їй часто доводилося спостерігати це. Захоплюватися, розмірковувати, навіть уявляти – але вже точно не брати участь. Та й особливим бажанням вона не горіла.
- Тому вважай це попередженням. Пам’ятай, що ми усі тут як одна сім’я, - Соларія зробила крок ближче і розпростала руки, пропонуючи свої обійми. – Але якщо тобі справді так самотньо, ти можеш створити собі скрижалів, хіба я не розказувала тобі про це? В архіві є записи про це, якщо бажаєш, я відкрию його для тебе.
Кодо розпливлася у посмішці і охоче кинулася до неї.
***
Тепер у неї було два скрижаля.
Таких маленьких, ще зовсім нічого не тямущих. Зовні нагадували людських дітей, хлопчика та дівчинку. Кодо взагалі не уявляла, що із ними потрібно було робити.
«А чи потрібно було?»
Довго вона думала над тим, як їх назвати. Хотілося чогось особливого, із гарним звучанням! Цілий місяць її руки гортали книги, аж доки не вирішила: тепер їх будуть звати Імель та Віель.
Гнітюча самотність відступила. Або принаймні їй так спершу здалося. Але навіть повне розуміння не рятувало.
Проводячи дні і ночі в архіві, вона випадково наткнулася на цілий розділ книги, здається, особистих записів Соларії, котрий був присвячений престолу блискавок та грому. Під поглядом власниці вона не могла затримати на ній увагу, але наспіх Кодо все-таки переглянула сторінки.
«На півночі другої по висоті гори, справа від…»
Далі книгу із її рук забрали, майже вирвали.
Оскільки Юпітер був третім представником свого престолу, то і вірогідно що і тут йшлося про нього. Якщо її здогадки були правильні, то тепер вона  точно могла сказати, де знаходиться його помешкання.
Потім Соларія доступ до архіву у неї забрала і відправила додому і надії, що вона не дізналася нічого лишнього. Кодо смиренно послухалася.
Однак направилася вона у зовсім інший бік. Проходячи по тихим, заплутаним шляхам, Кодо проклинала усіх, хто, здавалося, спеціально спроєктував їхні сховища якнайдалі один від одного. На щастя, не так далеко від самої Ради.
Сповільнювали її двоє малих скрижалів поруч. Всю дорогу вони метушилися, вередували, жалілися на втому і показно зупинялися, навідріз відмовляючись йти далі. В думках лише один раз промайнуло бажання повернутися назад, але вона швидко його відігнала. Стільки шляху вже залишилися позаду, як тепер можна було зупинитися?
За декілька днів вони вже стояли перед вказаним місцем. Якщо раніше Кодо вважала, що її домівка ззовні виглядала занадто скромно, як і мало б бути за словами Соларії, то тут і подалі не було нічого. Навколо лише голі скелі, поодинокі дерева із присоромленим голим віттям. І більше нічого.
Як працювало маскування Кодо знала чудово. На найбільш непримітних місцях встановлювали проєктори – щось схоже до спрощеної версії лінктаба лише з однією функцією: створення голограм. Робота цієї системи справді була дивовижна. Щоб працювати, проєкторам не потрібні були величезні схеми, багато енергії також не потребували. А навіть якщо один чи два із них було втрачено, маскування змін не зазнало б, бо всі проєкції перекривали одна одну; але сповіщення про це приходило на лінктаб у будь-якому випадку, щоб можна було перешкодити повному зняттю голограми.
І як проходити крізь неї вона також знала. Але тільки як через свою, а тут Кодо була навіть не впевнена, що стояла в правильному місці.
- Ви загубилися? – з-за валуна вийшла молода дівчина, помірним кроком підходячи до Кодо. Та спохватилася та виступила вперед, заслоняючи скрижалів.
- Н-ні, я просто…
Вона ще раз глянула на неї і раптом їй спало на думку дурне питання. Краще було б промовчати, щоб не ставити під загрозу себе, Раду, але…
- Вибачте, а ви, випадково, не скрижаль?
Дівчина напружилася, здивовано витягнула лице та стиснувши руки в кулаки, недовірливо кивнула.
- Так, скрижаль престолу блискавок та грому. Ви з Ради?
- Ага! Я престол води. І я б хотіла зустрітися із Юпітером… чи Юаньхе, як там ви його називаєте.
Вона не декілька миттєвостей замислилася і врешті ввічливо схилила голову.
- Як скажете. Ходімо.
Кодо здалека спостерігала за тим, як дівчина щось клацала у своєму лінктабі, а потім образи гір та неба розмилися, а потім над ними вже височів цілий величезний маєток. Скрижаль відчинила масивні двері і повела рукою, гостинно запрошуючи всередину.
В кожному, в кожній кімнаті – всюди снували скрижалі. Це не мало б дивувати Кодо – у неї було ще більше людей, але погляд не міг не затримуватися на цих по-справжньому дивовижних створіннях. Усі так відрізнялися один від одного, але кожен чимось нагадував Юпітера. На щастя, його риси обличчя вона добре розгледіла.
Тоді ж Кодо оглянулася назад. Імель та Віель були схожі між собою як дві краплі води. А чи схожі вони були на неї?
- Перепрошую за всіх скрижалів. Вони не часто бачать тут когось нового.
- А? Все гаразд…
Пройти усі коридори та сходи виявилося ледь не більш втомливим ніж звивистими гірськими стежками дійти сюди. Піднявшись на четвертий поверх, її лице мимовільно зморщилося від різкої зміни – тут стояла повна тиша. Жодного галасу, жодних скрижалів і тільки відлуння кроків по порожньому коридору.
Дівчина підійшла до однієї з дверей, котра нічим не відрізнялася від інших, та причинила їх, зазираючи всередину.
- Юпітере, тут до тебе престол води.
Він щось відповів так тихо, що Кодо навіть не почула, але скрижаль лише кивнула, відчинила двері та махнула їй рукою. Вона тяжко проковтнула задушливий ком у горлі та зробила декілька кроків вперед. Тепер ставало лячно.
Зайшовши, вони з дівчиною стали біля дверей струнко, як на зачитування смертного вироку. Однак та ніскілечки не хвилювалася, і лише твердо стояла, очікуючи наступних наказів.
- Дякую, Ерідо, можеш бути вільна, - не відриваючи погляду від паперів, кинув він. Скрижаль слухняно вклонилася та вийшла, залишаючи їх у двох. Зачекайте… у двох? Вона смикнулася, розгублено водячи поглядом навколо. Куди ділися Імель та Віель?! – Чого метушишся? Сідай.
- А де мої…?
- Ті двоє, що були з тобою?  - Юпітер посміхнувся куточками губ. – Я думаю, їх забрала Еріда. Вона любить таких бавити. Як будеш повертатися, можливо віддасть назад, але нічого не обіцяю.
Кодо не знаходячи слів, сіла на край ліжко, опустивши голову.
- Навіщо прийшла?
- Щоб ще раз… - вона видихнула та спробувала зібратися з думками, які тепер, здавалося, влаштовували втечу з її голови, - подякувати.
- І все? Гаразд, завжди будь ласка.
- Ні. Я б також хотіла запитати про дещо. Рада виявилася не такою, якою я собі її уявляла. Всі наче стороняться одне одного. Вони загалом усі якісь дивні. Я вже починаю розуміти чому ти уникаєш їх. І розумію чому вони уникають тебе. Що між вами трапилося?
- Інших питань нема? – Юпітер відвів погляд, розчаровано простогнавши.
Кодо похитала головою.
- Тоді у нас більше немає про що говорити. Повертайся додому. За своїми скрижалями запитай у будь-якого мого, - він знову розвернувся до столу та взяв у руку олівець.
- Але Юпітере…
- Кодо, досить, - той пригримнув, твердим голосом змусивши її здригнутися. – Я і так розказав тобі забагато лишнього. Ти не розумієш, які проблеми можеш мати, якщо хтось дізнається що ти тут. І дехто і вже знає. І вже підозрює. Буде краще, якщо ти прямо зараз повернешся до Ради і будеш вдавати, що ніяких розмов між нами не було.
- Але я не хочу ставати такими, як вони!
- Якщо хочеш жити, ти мусиш!
Кодо зірвалася з ліжка, хитко підійшла впритул і поклала руки на його плечі.
- Будь ласка.
Юпітера на мить заполонило бажання відсмикнути плече, щоб грубо скинути їх. Але щось в долю секунди його зупинило і він тільки більше відкинувся у кріслі.
- Добре. Однак в разі чого, мене не вини, ти була попереджена, - боязливий, але допитливий вогник у темних очах пересилив його. Ще сильнішими були сльози, які поволі збиралися у куточках, готові у будь-який момент зірватися по щоках. – Декілька мільйонів сотень років тому, я поглинув дев’ятого престола. Тодішня Рада поставилася до цього… ніяк. В той час вона тільки формувалася, престолів було набагато більше. Між нами, можна сказати, велися війни, звісно, без зброї чи армії, але з суперечками та кровопролиттям. Тоді це не засуджувалося, ба навіть навпаки: це було обов’язковою мірою для виживання. Хто цього не дотримувався – помирав. Але часи змінювалися, престоли також, і вже Рада повністю прийняла свій теперішній образ. Ви, молоді покоління… м’яко кажучи, не прийняли цього. Ще додалося підбурення Сяньґуном, ну а що з цього вийшло ти вже бачила.
- Але якщо це був вимушений для існування, і тим більше, що їхні предки також колись займалися таким, тоді який сенс ненавидіти саме тебе?
Її слова змусили Юпітера на мить застигнути. Він тут їй розказує про канібалізм, а вона розпитує про їхнє відношення? Кожен раз коли про це хтось дізнавався, за його спиною починали лунати плітки, настрашені голоси та уїдливі висловлення. Чим тоді Кодо відрізнялася?
- Я не знаю. Однак спостерігаючи що за престолами, що за людьми, мені дещо різко впало в очі: вони схильні розрізняти лише хороше та погане, нічого іншого для них не існувало. Але знаєш, світ різнобарвний, а тільки ті, котрі не знають усіх його кольорів, ділять все на чорне та біле.
- А як же Сяньґун? Хіба він не такий же? Він же ж ще старше тебе.
Юпітер похитав головою.
- Ні, Кодо. Щонайменше, я в цьому сумніваюся. Сяньґун висловив зневагу до усіх престолів блискавки та грому ще після мого першого зібрання.
- Чому?
- На це питання у мене відповіді немає.
Він опустив погляд, а потім розчаровано видихнув та повернувся до письма. Кодо мовчала, роздумуючи про те, що тільки-но дізналася, а потім ніби осяяла, згадуючи, чим ще хотіла поцікавитися.
- Знаєш, - вона зачекала поки Юпітер зверне на неї увагу, досі був незвичний його спокійний спосіб, - ти відрізняєшся від решти престолів.
У його погляді промайнуло мовчазне: «Та ти що? Я ж, здається, зараз про це тільки і розповідав». Але перш ніж він хотів щось сказати, Кодо махаючи руками поспішила виправитися:
- Ні, ні! Я про зовнішній вигляд! Усі престоли такі схожі між собою, а ти… ні.
- А я б сказав, що вони усі на одне лице. Звісно ж, окрім Соларії. Що думаєш, Кодо?
- Я… - вона спробувала згадати своє останнє засідання. Першим в думки прийшов образ Ліанель, а за ним вже і Сяньґуна, Повелителя моря, свій… Так! Юпітер мав рацію! У всіх престолів було чорняве хвилясте волосся, такі темні очі, що неможливо знайти зіниць, симетричні риси обличчя, за якими важко було розрізнити жіночу та чоловічу стать. Вони усі й вона сама – ідентичні. Тільки в одного престола блискавок та грому багряні локони, та й все, - згодна з тобою.
Він мовчки кивнув, а Кодо і не починала більше розмови.
Однак тиша тривала недовго – її відігнав звук трьох важких ударів об двері. Юпітер в декілька кроків дістався до ручки, повільно відчинив двері та відійшов назад, стривожено дивлячись на того, хто стояв у коридорі.
- У нас гості… чи чому тут так голосно? – постукуючи тростиною та ледь пересуваючи ноги у кімнату ввійшла… ще зовсім юна дівчина?
Кодо заціпеніла.
На вигляд вона була занадто молодою для цих невпевнених кроків, тремтячих пальців і хриплого голосу. В ту ж мить як її тіло почало хитати у різні боки, Юпітер встиг підхопити її та посадити у крісло, в якому ще хвилину назад сидів сам. Кодо недовірливо дивилася на неї спідлоба.
- До мене прийшла Кодо, новий престол води. Мені шкода, що ми тебе потривожили. Вибач.
Дівчина на це не відреагувала ніяк. Вона склавши руки разом на колінах, щоб тремтіння не було таке очевидне, сиділа втупившись порожнім поглядом у підлогу.
- З нею все добре? – наважилась запитати Кодо, стурбовано вигнувши брови, але побоючись підходити ближче.
Юпітер з-за плеча на мить кинув на неї погляд.
- Більш менш, - його голос стих, став майже не чутним, - давненько я не займався її здоров’ям.
- Вона хворіє?
- Можна… - він на секунду замислився, - і так сказати. Астрая хоч і людина, але живе вона вже майже стільки, скільки ж я. Як плата за роки, у неї відмовили деякі органи, немає більшої частини спинного мозку, постійні судоми і це далеко не все. Я просив тебе піти тільки тому, що Астрая не терпить шум.
- Але ж я не шуміла, - Кодо ображено схрестила руки на грудях.
- Для неї шум – це все, що голосніше креслення олівця об папір. Вона гостро реагує на будь-який звук.
- Я… почула твої кроки… - раптом надривним голосом почала Астрая. Юпітер відразу замовк, не бажаючи перервати і так нечасту нагоду, воли вона знаходила в собі сили на розмову. Не потрібно було особливих знань, щоб зрозуміти, що усі слова давалися їй надзвичайно важко, - ще у коридорі. Мені… приємно познайомитися.
Її змучений, але все ще ласкавий погляд повільно піднявся на Кодо. Від цього вигляду у престола води щось защемило, відчайдушно затріпотіло глибоко в серці. До очей підкотили сльози.
Вона була такою ніжною і водночас такою втомленою, що хотілося обійняти, притиснути до себе і розплакатися. Навіть важко вдавалося уявити, як їй увесь цей час було нестерпно жити. Та навіть не жити – існувати, та й не більше.
Кодо піднялася обережно, повільно і легкими кроками, наскільки вона тільки змогла зробити їх такими, підійшла та опустилася на коліна біля Астраї, торкаючись її руки. Тепер тремтіли вже власні пальці.
На губах з’явилася ніжна посмішка.
- Мені також.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍