Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 16. Чому? (зі спогадів)

Проходячи довгими коридорами, Кодо сповільнювала крок – так хотілося роздивитися усе довкола. Ні, вона була у них раніше; ба навіть більше: одного разу від ранку до пізньої ночі просиділа тут на холодній підлозі, виводячи пальцями візерунки, щоб відволіктися від того невимовного болю всередині, що стискав серце.
Тепер тут все виявлялося інакшим.
Тепер і яскраві сонячні промені проникали через здоровезні вікна, граючи на фіранках. Чи то вона тільки зараз вперше не побоялася підняти очі.
Холодне повітря трусило тіло і обпалювало легені.
Було боляче. І навіть не зрозуміло від чого.
Щось на краю душі волало, навідріз відмовляючись повертатися. Однак ноги йшли. Хоч якби не хотілося зупинитись.
Ось і настав час її першого засідання. Як тепер Кодо мала дивитися у вічі тим, хто до цього і жодного погляду на нього не кинув?
Ліанель тепер викликала тільки огиду. Навіть згадувати про неї не хотілося. Хоча не тільки про неї – про усіх в цьому залі.
Але… Юпітер? Кодо і не приходила б сюди, але тільки заради нього вона стояла перед вхідними дверима.
Вона затяжно видихнула, кінчиками пальців торкаючись різної дверної ручки, і вкінець набравшись сміливості, штовхнула двері вперед. Наспіх оглянувши залу, Кодо відчула як подібно вістрям мечей у неї один за одним встромлялися погляди, проколюючи тіло наскрізь. Може і тому, вона майже не відчувала ніг, коли гордо задерши голову і тримаючи рівну поставу, пройшла повз них усіх до свого місця, туди, де тепер мерехтів той самий синіт.
- Від імені усієї Ради Алаґарди, я вітаю нового престола води, - Соларія примруживши очі кинула на неї погляд задоволеного кота. – Кодо.
- Вітаю, - вона почала насмішкувато, але кожен бачив як її тремтячі руки стискали оборки білої сукні, - всіх вас.
Що там Соларія говорила, Кодо вже не слухала, а очима шукала постать Юпітера, пильно вдивляючись у місце кожного престола. Тепер у них більше не було ні тієї огиди, ні упередження, що з ними вони ще не так давно зустрічали її. Ліанель помітила давню подругу як тільки їхні погляди перетнулися і вона піднявши голову, широко посміхнулася.
Від цієї посмішки всередині Кодо похололо і та скривилася.
А от Юпітера тут не було.
Як підтвердження цього, між ними затаївшись блимало самотнє фіолетове світло. Тільки дарма час витратила.
- Що ж на рахунок цього думає наш новий престол? – Соларія глянула в її бік і в залі в одну мить настала тиша. – Га, Кодо?
- А? – вона сіпнулася і незрозуміло кліпнула очима. Усі погляди були прикуті до неї в очікувані на відповідь.
Але питання Кодо не розчула.
«Тебе влаштовує минула домівка чи ти б хотіла щось інше? – роздався в голові голос Соларії, але вуста її і близько не здригнулися. – Не лякайся, я говорю тобі це через особистий зв'язок.»
- Так, так, я б не хотіла міняти дім.
- От і чудово. Сяньґун допоможе тобі налаштувати голограми і розкаже про основне, так, Сяньґуне?
Високий чоловік із посивілими пасмами крадькома зиркнув на неї та спокійно кивнув.
Ось і так виглядав цей Сяньґун? А слова Юпітера вимальовували його більш загрозливим…
Після закінчення, як тільки Соларія обернулася у бік виходу, Кодо спотикаючись побігла за нею, роздалося відлуння цокоту її черевиків. Головний престол обернулася до дівчини тільки тоді, коли та підійшла до неї впритул і боязно торкнулася краю пишної, білої спідниці, за що зігнуті у сталеву хватку пальці були скинуті болючим ударом.
Кодо інстинктивно схопилася за руку, перелякано роблячи крок назад. Соларія з-за плеча зиркнула на неї та по-хижацьки посміхнулася, оголивши зуби.
- Щось не так, моя мила?
- Я… - вона запнулася, спантеличена її реакцією, - хотіла запитати про престол блискавок та грому. Були всі, окрім нього…
- Ох, моя Кодо, розумієш, - Соларія схилила та відвела голову в сторону. – Юаньхе відрізняється від нас, особливо - від тебе. Вибач, але грубо кажучи, він занадто старий. Покоління змінюються поколіннями, а йому на це ніби начхати. Він мав залишитися тільки викарбуваним ім’ям на історії ще занадто багато років тому. Навіть я, головний престол, це не можу пояснити.
Кодо витріщивши на неї очі застигла.
«Вона справді говорить, що жадає смерті Юпітера?»
Соларія помітивши це, невимушено розсміялася.
- Але ти не хвилюйся. Він і сам тримається від нас якомога далі. На зібрання, як правило, не ходить; сюди повертається, коли вже починає чахнути, а як тільки стає краще – його і слід простигає
- Але чому так відбувається?
- Я не просто так змусила тебе шукати синіт. Звичайне світло проходить через цей камінь, а коли потрапляє на тіло живої істоти, то покращує процеси, які підтримують життєдіяльність престолів. Чи відчула ти щось незвичне, сьогодні вперше ставши під ним?
Кодо зніяковіло відвела погляд та знизила плечима.
- Пусте, ти ще зрозумієш. Усьому свій час.
Соларія зробила крок назад, і перш ніж Кодо почувши звук позаду встигла обернутися, ледь не звалилася вперед під тиском чужого тіла.
- Кодо, як ми давно не бачилися! Ну давай розказуй, що там, Повелитель Неба підіслав своїх скрижалів тобі на допомогу? Чи можливо Цар Моря, як ще один престол, що володіє водою? Але ти вже вибачай, мені тоді справді не вийшло.
Вона впізнала. Впізнала мелодійний голос, акуратні руки, що стискали її.
- Ліанель..
Чи справді їй було гидко від цих обіймів? Уся ненависть, уся неприязнь без сліду розчинилися в один момент. Їх витіснила безмежна любов, що мимоволі поставала зсередини.
Ні. Вона в жодному разі не могла злитися.
- Я також чекала нашої зустрічі. Ліанель.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍