Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 15. Це було очевидно (зі спогадів)

- Прошу уваги. Починаються позапланові збори Ради Алаґарди.
Все та ж темна зала, але усім в очі з першої миті кидалося чорне порожнє місце. Тільки декільком вдалося здогадатися – не було престолу води.
- Абей-він уже як декілька років немає з нами, - голосно заявила Соларія. – Сьогодні до вас хоче звернутися її нащадок, Кодо.
Вона відійшла вбік, даючи слово юній дівчині біля себе. До цього її ніхто і не помічав за Соларією. Вона схилила голову та склала руки за спиною, притискаючи їх одна до одної, щоб не так було помітно, що вона тріпотить як лист на дужому вітру. Спиною від усіх уважних поглядів прокотився липкий страх, котрий сковував тіло, і Кодо зібравшись з силами, спробувала зв’язати думки:
- Вітаю усіх, - слова вилетіли з її вуст набагато тихішими, ніж того хотілося. На мить промайнув сумнів. Дарма. Добре було б, якби вона продовжувала мовчати, а ще краще, якби її тут не було. Тільки от щось міняти було пізно. – Як і сказала Соларія, мене звуть Кодо, я нащадок Абей-він. І мала б стати наступним престолом води, однак після смерті моєї матері, синіт дав тріщину і, на жаль, його більше не можна використовувати, потрібен новий. Щоб дістати його уламок, я мушу спуститися глибоко під землю, але сил моїх для цього замало. Прошу вас про допомогу.
Вона випалила усі слова на одному диханні, навіть не запнувшись – цього Кодо боялася найбільше. Чуючи у відповідь всеогортаючу тишу, приходило розуміння: це далеко не найгірше, що могло трапитися.
Деякі з престолів між собою все-таки пошепки перекинулися кількома словами, але їх вона не розчула. Після цього швиденько виставляючи її з зали, Соларія закінчила зібрання.
Спершись об стіну, Кодо сиділа у коридорі. Вона не втомилася, а збезсилено впала на підлогу, як тільки за нею прикрилися двері. Тиша в Раді стала неочікуваною, тою, що збивала з ніг. Попри це, віра у те, що їй не відмовлять у допомозі впевнено тіснилася на глибині розуму. Всього пару раз Кодо доводилося мати справу з престолами. Але не зі всіма – престол блискавок і грому вона взагалі бачила вперше у житті. Ось стосунки з Ліанель, володаркою вітру, сміливо можна було іменувати дружніми. Соларія познайомила їх випадково, набагато раніше ніж планувала спочатку. Вона тоді тільки становилася престолом і разом із цим підростала Кодо. За збігом обставин, вони декілька днів провели разом – Соларія не могла придивлятися за ними двома одночасно.
Від чогось вона завжди хотіла тримати під контролем усе, що тільки могла: їхні розмови, дії, кожен сміх і кожен смуток. Якби ж ще могла читати думки, в обов’язковому порядку це робила б. Але хто її зна – може і справді могла.
Однак це ніколи не заважало їм обговорювати таємниці та сміятися до болю  в животі.
Хто-хто, а Ліанель однозначно мала б її згадати, хоч сама Кодо впізнала давню знайому тільки по тому, що вона сіпнулась, коли Соларія промовила її ім’я. 
Все пішло не по плану, це ще спочатку мало бути ясно. На перший скрип дверей Кодо підняла голову, на долю секунди зустрівшись поглядами із чоловіком міцної статури, але він одразу відвів очі твердим кроком направся прямо, проходячи повз.
Минав час. Година, друга і ніхто. 
Решта престолів навіть не глянули у її бік. Ліанель не обернулась. Надривно сміючись, вона пройшла тримаючи за руку дужого чоловіка, який нагадував їй того ж самого, котрого вона бачила раніше.
Тепер-то стало зрозуміло, що це були Повелитель неба і Цар морів. Тільки ось хто з них хто Кодо не впізнала. Зі слів Соларії, ці двоє завжди різко вирізнялися на тлі інших і водночас були однаково схожі один на одного.
Але Ліанель…
Взагалі, Кодо мали б більше цікавити  її теперішні обставини, ніж решта престолів, але ні. Навіть так, вона продовжувала турбуватися іншими. Робити інакше було незвично. Для неї так взагалі не можливо.
Соларії поблизу не було ніде.
Час близився до вечора, а Кодо продовжувала зігнувшись сидіти впритул до стіни. З кожною миттю серце боліло все дужче. Хіба мало б ось так закінчитися її життя?  У будь-якому випадку її чекала загибель. У Алаґарді їй місця немає, а серед людей тим більше. Наважиться сама ступити в печери – один нерівний крок і вона звідти не повернеться.
Чи були у інших престолів подібні випробування, Кодо була певна, що ні. Соларія здивовано потирала підборіддя, розказуючи їх, що цей випадок став єдиним за все її життя, коли кристал руйнувався під час приходу нового престола.
У кожного престола був свій особливий камінь. На рахунок того, навіщо він взагалі, Соларія відповідала, що він потрібен для підсвічування місця в залі. Однак, якщо у нього лише естетична функція, то чому його відсутність могла завершити цілу династію з десятків поколінь? Ніхто не казав.
За кожним зникаючим променем світла з’являлося ще більше поневірянь. Ніхто по тому коридору більше навіть не проходив. Її кинули.
- Я чекав тебе ззовні, подумалося, що ти вже пішла.
Кодо сіпнувшись від раптовості підняла голову, натикаючись поглядом на молодого хлопця, котрий з прихованою тривогою дивився на неї.
- Хто ти?
- Кіу, я скрижаль із дому Юаньхе. Він дав мені доручення допомогти тобі. Так… ти знаєш де знаходяться поклади синіту?
Не гаючи часу, вони вирушили в цю ж ніч. Чесно кажучи, Кодо навіть погано представляла як виглядав той синіт, але Кіу і близько не знайшов це проблемою в декілька кліків на лінктабі проклав детальний маршрут зі всіма печерами та їх копалинами.
- Дякую вам та вашому престолу, - спускаючись по крутим, кам’янистим шляхам, вона просто не могла не говорити.
- Пусте. Якщо тобі і надалі знадобиться допомога, двері дому Юаньхе для тебе завжди відкритті, - Кіу сам розмови не починав, але побалакати проти не був.
- Дивно виходить. Ви, звичайно, вибачте, якщо мої слова виявляться образливими, та я раніше спілкувалася з іншими престолами і вони завше говорили про Юаньхе як про жорстокого та грубого, а тепер навіть смішно, що зі всіх них мені допоміг тільки він.
Кіу у відповідь тільки знизив плечима та подав їй руку, щоб вона не оступилася з високого каменю. Якщо йому в силу міцного тіла це не загрожувало, то Кодо вже цілком тут могла забитися.
За розмовами непомітна пройшла найскладніша частина шляху, аж доки Кодо озираючись довкола та невірячи своїм очам, не помітила невелику прожилку, котра виблискувала під одинокими променями світла. Вона переливалася різними відтінками синього: від темного і до яскраво-блакитного.
- Це і є синіт? – Кодо невпевнено вказала пальцем, привертаючи до неї увагу.
- Так, він, - врешті-решт підсумував Кіу, недовго пововтузившись біля нього з власними сканерами. 
Кодо захоплено спостерігала за цим, не в силах відірвати погляд від того як різнокольорові промені із лінктаба з писком проходилися по стіні. Технології престолів дивовижні.
- Хіба цього буде достатньо…? – вона сумніваючись підперла підборіддя.
- Це тільки зовні, під породою ще є жили, - Кіу окинув поглядом печеру, нахмурено щось вишукуючи. Зробивши декілька кроків, він кивнув у самий кут. – Ходи сюди, прикрий очі та вуха. Я хочу розтрощити стіну.
Без заперечень вона кивнула та озираючись відійшла подалі. Кіу так за неї хвилювався… Готуючись до звуку, струшуючого землю, Кодо твердо вирішила, що потім обов’язково віддячить йому та Юаньхе. 
Ударна хвиля тут же перервала її думки, рознісшись по всій печері. Кодо інстинктивно притиснула руки до вух сильніше і в той же час відчула як світ тікав утік з-під ніг. Голову пронизив дзвін, який і не думав стихати, а тіло враз оніміло, що вона навіть не відчула як Кіу підхопив її, мертвою хваткою притискаючи до себе.
Навколо ще осипалися уламки, але цей звук здавався таким далеким, як і камінь, що впав на дно річки.
Вона розплющила очі лише тоді, коли довге пасмо упало на її обличчя. Затуманеним поглядом Кодо не одразу прознала хто перед нею, але це точно вже не був Кіу.
Чорний блиск зіниць, що пробивався крізь яскраво-червоні локони, лезом прикував її до того моменту, коли вона стояла поруч з Соларією на Раді Алаґарди.
У своїх руках її тримав безславний престол блискавок та грому, Юаньхе.
Тільки зрозумівши це, Кодо мимоволі спробувала відсахнутися, та була тільки ще сильніше притиснута до його грудей.
- Ти в порядку? Сиди спокійно, як відійдеш – брила голову розіб’є, - прямо над її вухом пригрозив Юпітер, що аж тремтіння пронизило спину. Низький голос вона не впізнавала, це був не той, яким говорив той, хто представився його скрижалем. Продовжуючи тримати її однією рукою, іншу він підніс до її очей. Крізь чорні кігті проглядався цілий камінь синіту. На ньому виблискував промінь від вогню.
Вичекавши достатній, на його думку, час після того, як осіла остання піщинка, Юпітер все-таки дозволив їй відсторонитися. Запитань, яких вона хотіла б поставити було багато, але першим ділом Кодо озирнулася навкруги. Каміння осипалося, грудами заваливши усі проходи.
Ясно розуміючи, що зараз не найкращий час що-небудь запитувати, вона просто відсунулась в сторону, котра здавалася більш безпечною і зі сторони спостерігала за тим, як Юпітер щось клацав на своєму лінктабі.
Кодо досі не могла повірити власним очам. Чому він спочатку видавав себе за власного скрижаля, а тепер ось так допомагав їй?
Поклавши лінктаб на землю біля завалин, Юпітер повернувся та сів біля неї.
- Потрібно трохи зачекати поки прокладається маршрут.
Вона тільки ледь помітно кивнула, але продовжила пустим поглядом витріщатися на уламок синіту в руці, не наважуючись щось сказати. Тремтіння, що проходилося її тілом, Юпітер міг бачити на власні очі.
- Якщо тебе щось цікавить, можеш питати зараз, у нас є небагато часу, - між ними висіла відчутна напруга, яка, здавалося, що ще трохи і пресом роздавить їх обох об підлогу, і він розумів, що був єдиним, хто міг спробувати її розчинити. – Я прикинувся скрижалем для того, щоб ти не лякалася. Та й мені в такому вигляді було легше з тобою спілкуватися. Не думав, що такої дрібниці як незначне використання сили буде достатньо, щоб маскування злетіло. 
Кодо спершу не відповіла, а тільки сиділа та склавши руки над чимось роздумувала.
- Чому ти зараз допомагаєш мені? – її тремтливий голос тепер звучав тихіше. Будь-кому було зрозуміло – від страху, невідомості. Стільки всього жахливого крутилося навколо цього хлопця, що прямо зараз сидів біля неї та безпечно розкривав усі карти.
- А чому б ні?
Кодо замислилася. Але і справді, це було найбільш нормальне зі всього, що тільки могло бути. Чомусь здалося, що цими словами він хотів присоромити її: як вона взагалі посміла думати, що дружна Рада Алаґарди кине нового престола напризволяще?
Юпітер відразу вловивши її хід думок, з відкритою обуреністю окликнув:
- Ти мене до них не прирівнюй. Соларії вже точно не сподобається, якщо я тобі це розкажу, але хочу вірити, що вона не дізнається, - він зробив явний натяк на те, що про цю розмову не має більше знати ніхто. Кодо невпевнено, але кивнула. Юпітеру цього було достатньо. – Усі вони включно із самою Соларією тільки вдають хороших, але насправді… Ти не перша, хто зустрівся з цим, але і я не всім зміг допомогти. Те, що відбулося вчора у Раді – це буденність, скоро звикнеш, якщо не станеш такою ж.
Він не мав цього казати. Якщо Соларія дізнається, краще не знати, що чекатиме його далі. Це була перша зустріч з майбутнім престолом, про якого не знав нічого. Потрібно вже було зупинитися, але Юпітер вже просто не міг. За стільки років мовчазного спостерігання накопичилось забагато всього, а стримати це в собі чогось бракувало сил. Але навіть так, про власну безпеку потрібно було потурбуватися.
- Ти тут, до речі, вуха не розвішуй. Вбивство і поглинення престолу льоду моїх рук справа. Якщо комусь розкажеш, то будеш наступною. Репутація в мене і так погана, тому втрачати мені нічого. Зрозуміла?
Кодо здригнулася та похолола всередині від того як швидко змінився настрій розмови, але щось тихо пробурмотівши собі під ніс, погодилася. Юпітер такою реакцією явно насолодився, але продовжив у звичайному тоні.
- Взагалі, це перший раз за останню тисячу мільйонів років, коли я з’явився на зборах. Зазвичай я їх уникаю, а голограми не використовую ніколи. Посидиш там декілька разів і зрозумієш сама. Поки тримайся від них подалі настільки, наскільки це не викликає підозр. А про того, хто тобі допоміг не кажи нікому.
- Чому? Мені здається, що це було б навіть краще. Смерть престолу льоду у минулому, а зараз ти допомагаєш мені взагалі вижити. Це… - вона зам’ялася, не знаючи наскільки доречним було це слово, - благородно.
- Тобі лише здається, - з гіркотою в голосі відсік Юпітер. – Вони просто почнуть упереджено ставитися до тебе.
- Хіба..? – прозвучало риторично. Звісно обидва чудово знали, що воно було зайве. – Я скільки себе пам’ятаю, завжди марила Радою Алаґарди, а зараз? Напевно, краще бути вже людиною. ніж престолом.
Він у відповідь тільки кивнув, мовчки погоджуючись. Недовгу тишу між ними розрізав гучний писк зі сторони лінктаба і Юпітер відразу підійшов до нього.
- Юпітере, - вона неголосно покликала його, але він почув.
- Що?
- Можна ще дещо запитати?
- Так, будь-що.
- Ти знав минулого престола води?
- Так, - воно його трохи здивувало, але він не міг сказати, що не чекав його. – Тобі буде це неприємно чути, але з нею я мав  погані стосунки, що ледь не гірші ніж з Сяньґуном.
- Але чому?
- Не знаю, можливо, вона собі так захотіла. Абей-він, до речі, була набагато молодша за мене, як і більшість інших престолів. Вони навіть не застали того, в чому мене звинувачують…
Лінктаб ще раз видав звук, залишаючи його слова незакінченими.
- Дорога назад прокладена, ходімо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍