Луцій Анней Сенека - Діалоги

Спочатку така хвороба зачепила греків: стали дошукуватися, скільки веслярів було в Улісса, яка поема була написана раніше, «Іліада» чи «Одіссея», і чи вони — одного й того ж автора, та й інше, подібне, — із таких знань, що нічим не збагатять тебе, якщо приберігатимеш їх для себе, а якщо поділишся з іншими, то вважатимуть тебе не вченим, а доскіпливим нудярем.

І вже ось римлян захопило це пусте заняття — вивчати щось нікому не потрібне. Ось цими днями я слухав одного з таких — доповідав він про те, хто з римських вождів зробив щось уперше. Так я дізнався, що першим у морській битві переміг Дуілій{44}, а Курій Дентат{45} у тріумфальній ході вперше провів слонів. Усі ті подробиці, хоч і далекі від справжньої слави, та принаймні обертаються довкола прикладів громадянської діяльності. Користі у таких знаннях, звісно, немає. Але є щось таке, що привертає увагу — наче дешеві блискітки. Ще можу зрозуміти тих, які досліджують, хто вперше переконав римлян ступити на корабель, — це був Клавдій{46}, який саме тому отримав прізвисько Кавдекс: тим словом давніше називали ряд припасованих одна до одної дошок; звідси й назва дощечок, на яких записували суспільні постанови — «кодекси»; та й нині ще, за давньою звичкою, кодікаріями називають судна, що перевозять вантажі вверх по Тибру.

Якоїсь уваги заслуговує й те, що Валерій Корвін{47} був першим, хто здобув Мессану, він же й перший з роду Валеріїв присвоїв собі ім’я переможеного міста; в народі ж через якийсь час, переплутавши літери, його стали називати Мессалою.

Але чи виправдаєш зусилля, які дехто докладає, аби довести, що Луцій Сулла{48} був першим, хто випустив на арену не зв’язаних, як раніше їх показували, на прив’язі, а вільних левів, яких мали повбивати лучники, що їх прислав цар Бокх{49}? Можна, врешті, й це робити. Але дошукуватися, що саме Помпей{50} влаштував у цирку криваве видовище, коли двадцятьох двох слонів випустили проти засуджених злочинців, які мали вступити у справжній бій, — яка ж то користь у тому дослідженні? Перший серед громадян і серед видатних людей давнини, знаний, якщо вірити переказам, своєю винятковою добротою, він винайшов небачений досі спосіб убивства людей — вікопомне, на його думку, видовище. «Битимуться на смерть? — Цього мало. Рватимуть їх на кусні? — Теж мало. — Хай їх розчавлять, затопчуть велетенські тварини!» Отаке мало би піти у непам’ять, щоб у майбутньому, довідавшись, не позаздрив тій нелюдській винахідливості ще якийсь можновладець.

Якою ж то непроглядною пеленою окутує наші душі велике щастя! Ось той Помпей, кидаючи юрми нещасних на розтоптування зродженим під іншим небом чудовиськам, зіштовхуючи в бою такі нерівні сили, проливаючи на очах римського народу стільки крові, щоб ось-ось і його змусити пролити ще більше власної крові, — той самий Помпей тоді вірив у свою вищість навіть над природою. І він же, по якомусь часі{51}, обдурений александрійським лукавством, дав заколоти себе останньому з рабів, щойно тоді зрозумівши, що в його прізвиську — одне лиш марнославство.

Але повернуся до того, з чого почав. Хочу показати, наскільки пустими бувають навіть найпильніші заняття. Отож, від того ж таки дослідника я довідався, що Метелл, влаштувавши тріумф після перемоги над пунійцями в Сицилії, був першим із римлян, хто провів перед своєю колісницею сто двадцять захоплених слонів; що Сулла був останнім із римлян, хто розширив священні кордони, які, за давнім звичаєм, можна було розширювати після завоювання лише італійських, а не провінційних земель. Але й ці відомості, мабуть, корисніші, аніж міркування цього ж таки автора щодо Авентина{52}: той пагорб, мовляв, залишився за міською межею через одну із двох можливих причин: або тому, що сюди відступав простий люд, або тому, що Ремові, коли він узявся ворожити з лету птахів, ті не подали сприятливого знаку. А далі — все у нього або чистісінькі нісенітниці, або щось до них подібне. Та навіть якби припустити, що кожне слово таких-от дослідувачів гідне довіри і що всі їхні писання оперті на правду, то яка з них користь? Може, звільнять когось хоча б од якихось хиб? Чи, може, — від пристрастей? Кому допоможуть стати сильнішим, справедливішим, а кому — шляхетнішим? Наш Фабіан{53} часто зізнавався у своїх ваганнях: чи не краще б загалом кинути наукові заняття, аніж займатись такими марницями.

XIV

Дозвільними можна назвати лише тих людей, у кого є час для мудрості, лише вони живуть. Вони пильно оберігають від втрат не тільки роки свого життя: власним набутком роблять будь-який інший вік — усі проминулі до них роки. І якщо маємо ще бодай крихту вдячності, то пам’ятаймо, що саме для нас народилися справжні світочі — ті, хто заклав основи священних доктрин, хто й нас готував до життя. Це їхня праця виводить нас до найосяйливіших, із темряви видобутих, скарбів. Немає такого століття, куди б нам було заборонено увійти, всюди для нас вільний вхід. І тільки-но спроможемося силою духу виламатись із тіснин людської немочі — перед нами розчахнуться неосяжні часові обшири для мандрівок.

Матимемо змогу сперечатися з Сократом{54}, сумніватися з Карнеадом, душею відпочивати з Епікуром, перемагати людську природу зі стоїками, виходити за її межі — з кініками. І якщо природа речей дозволяє вступати у спілкування з будь-яким віком, то чому б нам усією душею не навернутися від того мізерного й перелітного часового проміжку, від теперішнього, — до безмежного й вічного, де можемо спілкуватися з найкращими людьми?

А ось ті, що метаються від обов’язку до обов’язку, не дають спокою ані собі, ані іншим, — якби вони, вкрай ошалівши, не оминули жодного порога, жодних відчинених дверей, розносячи по найвіддаленіших домах оплачувані вітання, — яку ж то, гадаєш, частинку того величезного, розшарпуваного найрізноманітнішими пристрастями міста вдалося б їм побачити? А скількох не пустить на поріг чи то ранковий сон, чи розніженість, чи грубість господаря? Скільки таких, які, настоявшись перед порогом, так і не діждалися запрошення: ніколи, мовляв. У скількох домах господар, щоб не показатись у набитому клієнтами атріумі, потай прослизнув через темний хід, начебто обманути — то ввічливіше, аніж не запросити. А скільки ж тим нещасним, що постійно недосипають, тільки б не проґавити, як інший прокинеться, скільки ж то їм зустрінеться напівсонних, обважнілих од учорашнього перепою, які, почувши сотні разів