Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 11.

Весільна церемонія в ресторанному комплексі «Наша Дача» розгорталася, мов кадри зі старовинної кінострічки, залитої золотим сонячним світлом. Садові доріжки, вимощені світлим каменем, вели до невеликої арки, увитої ніжними білими трояндами та півоніями. Я була у весільній сукні. Біле мереживо спадало хвилями, серце калатало в грудях, а поруч стояв мій татусь. Він узяв мої руки у свої теплі, сильні долоні.

— Готова, доню?

Так, я була готова. Взяла його під руку, і ми рушили під чарівну музику. Наречений стояв біля арки, темно-синій костюм ідеально підкреслював його постать. Там, біля арки стояв він — мій коханий, мій Вадим. Я посміхнулася, крокуючи вперед. Фата трохи закривала мій зір, і я бачила лише його обриси.

Та ось… Я підійшла ближче. І завмерла.

Це був не Вадим.

Це був Фредерік.

Жах пронизав мене, і я хотіла відступити, вирватися, втекти, але він схопив мене міцно й прошепотів голосом Вадима:

— Я так чекав на тебе, кохана…

Я закричала.

І винирнула зі сну, рвучко сівши в ліжку. Подих збився, серце гупало, як скажене.

— Ні… — прошепотіла я.

Фредерік уперше проник у мої сни. І це мене лякало.

Я стиснула пальці в кулаки, намагаючись заспокоїтися, й потягнулася до записника. Гортала сторінки, перечитувала записані думки, розбирала кожен момент…

І тут — немов спалах.

Я — Вікторія.

У мене була сім'я.

Я жила в Харкові, в Україні.

А потім прийшла війна.

Росія на нас напала.

Полетіли бомби.

Я загинула.

О, Боже…

Я завмерла, задихаючись від усвідомлення.

Я мертва.

Вадим… Тимофій… Батьки…

— Нііііі! — крик вирвався з глибини душі.

Я завила, билася в істериці, ридала, голосила так, що, напевно, потривожила не лише мешканців цього будинку, а й сусідніх маєтків.

Двері відчинилися навстіж, у кімнату вбігли всі.

Кет кинулася до мене, намагаючись схопити за руки, але я, наче дика кішка, металася, дряпалася, виривалася.

Грог одним рухом схопив мене, його руки стали пасткою, з якої не вирватися. Я відчула, як м’язи стискаються від безсилля, як воля вислизає разом із останнім ковтком повітря. Грек міцно тримав мої ноги, не даючи бодай спроби втекти.

— Заспокойтеся, міледі, — голос Грога став оксамитовим, майже пестливим, але його хватка не слабшала. Він шепотів заспокійливі слова, поки губи ніжно торкалися мого волосся. — Дозвольте Кет допомогти. Вона забере ваш біль…

Сльози, немов зірваний бурею дощ, лилися по моїх щоках. Вони обпікали шкіру, нагадуючи, що я ще жива. Але поступово всередині щось розслабилося, немов туго зав’язаний вузол почав повільно розплітатися. Я видихнула й безсило опустила голову.

— Ось так, — голос Грога змінився, став майже ніжним. — А тепер візьміть Кет за руки.

Я повільно підняла їх, ніби крізь вату відчуваючи власне тіло. Кет накрила мої долоні своїми, і миттєво мене охопило щось незриме, тепле, наче сонячне світло, що пробивається крізь щілини зачинених віконниць. Біль… він почав танути, мов ранковий туман, що поступається місцем ясному дню.

Я слабо зітхнула. Дихання стало рівним.

— Добре, тепер вам треба випити гарячого чаю і відпочити, — Кет говорила м’яко, але з нотками настійливості.

— Чай? Так. Відпочинок? Ні. — Я торкнулася пальцями скронь, змушуючи себе зібратися. — І принесіть мені щось до чаю. Я голодна.

Я сіла за столик. Вони всі стояли непорушно, мов статуї, немов боялися зробити зайвий рух, що міг зруйнувати крихку рівновагу цього моменту.

— Можете розповісти нам, що сталося? — порушив мовчання Грог.

Я подивилася на нього, потім на Кет і Грека. Всі вони чекали. І я знала, що слова, які ось-ось зірвуться з моїх губ, змінять усе.

— Боюся, що це налякає вас ще більше, — я торкнулася краю столу, вдивляючись у дерев’яну поверхню, ніби в її темних лініях можна було знайти відповіді. Потім підняла погляд. — Я не Мілінда.

Кімната застигла.

— Я Вікторія. Мені тридцять вісім років. Я жила в Україні. І… я загинула, коли бомба влучила в мою квартиру.

Тиша згущувалася, ставала майже відчутною.

— Що сталося з Міліндою… можна лише здогадуватися. Вона померла після падіння з коня.

Грог ніби щось зважував, його погляд метався між Кет і Греком. Між ними без слів велася якась розмова — невидима, наповнена сенсом, якого я не могла розгадати. 

Нарешті він важко зітхнув і заговорив: 

— Міліндо… — Голос його був хрипким, ніби він довго вагався, перш ніж вимовити ці слова. — Як тільки ви переступила поріг, ми зрозуміли, що ви не вона. 

Я напружилася. В повітрі зависла глибока, тягуча пауза. 

— Чому ж ви нічого не сказали раніше? 

— Тому що це не мало значення, — спокійно відповів він. — Ви повинні знати… Ми ваші помічники. Нас ваша бабуся попросила приглянути за вами. 

Я кліпнула, не одразу усвідомивши сказане. 

— Бабуся? — Моє серце стислося в грудях.

Грек, що досі мовчав, нарешті заговорив, його голос був низьким, урівноваженим, наче він давно знав, що цей момент настане: 

—Так, бабуся, Міліндо. Вона знала, що ти прийдеш. Точніше вона випросила, щоб ти прийшла сюди.

Я дивилася на них, не знаючи, що сказати. Все, що я чула, не вкладалося в логічні рамки. Але чи не так само я думала про власну смерть? Про своє перевтілення? 

Моє життя вже перестало підкорятися законам логіки. 

— Виходить… ви знали? Весь цей час? 

Кет м’яко всміхнулася, її погляд був теплим, майже рідним: 

— Відчували. Ми не знали напевне, але… це завжди було в повітрі. У вашому погляді. У вашій мові. Ви не могли бути Міліндою, тому що ви — інша. 

В цей час до кімнати зайшла Селін, несучи тацю з порцеляновим сервізом.

— Прошу, міледі, — вона поставила чашку переді мною, а поряд — тарілку з легкими закусками.

— Дякую, Селін, — сказала я тихо, але з щирістю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍