Люко Дашвар - Ініціація

Совість моя — тітка хоч і стабільна, але від голоду лиш вередливіша, бо коли зголодніє, то вимагає лише кришталево чистої чесної їжі, бо від моїх компромісних виправдань її, бач, верне. Та сьогодні, якби вона все ж запитала про волонтерів і буряки, я б не зосереджувалася на почутті провини, яке мало б виникнути в мене перед трьома різними, але такими гранітними, милосердними жінками. Тільки перед трьома, бо Діну до них не зараховую. Я б згадала Блека — мужчину з русявою борідкою, якого побачила чорним. І сказала б совісті: не піду до волонтерів через Блека, бо він точно там з‘явиться. А раз він там, мене там не буде ніколи, бо ніколи… Ніколи ще мужчина не виявляв до мене такої підступної і принизливої байдужості. Ніколи ще мої щоки не пекло так образливо, як від ляпасів. Тому краще працюватиму на себе! Вчасно завершу роботу над замовленнями, отримаю гроші та відвезу частину волонтерам. Кину гордо, щоби Блек почервонів від сорому. Ще той варіант, звісно, але мені подобається. Тому не можу відволікатися, план один — працювати.

— Працювати! — повторила упевнено.

Зібралася і… поїхала на Поділ, де в одному з будинків на вулиці Хорива мало битися серце Германа.

Чому і досі шукаю його? Суну на Поділ, намагаюся знайти відповідь. Може, я так настирливо затялася з’ясувати долю нотаріуса, бо уривок страхітливого сну не йде з голови, повторюється нескінченним синхроном: ось відчиняю двері, щоб пересвідчитися в тому, що і так знаю, — за дверима лежить мертва людина. Вона була чи ні? Тільки Герман знає відповідь, бо за час, що минув, нова логічна версія вибудувалася в голові: тої ночі я окреслила на підлозі контур білим і втекла, а Герман повернувся. Не один. Із кимось… І між цими двома сталося щось погане, але фактично некриваве, бо інакше б уранці Діні не довелося обмальовувати стіни в кров для повноти картини, яку вона побачила так само, як і я, — кривавою.

Де ти, Германе? Чи живий?.. До вулиці Хорива ще кілька подільських провулків, та я не поспішаю, розтягую кайф просто йти.

Люблю Поділ. Навіть таким люблю, як нині, — розбитим, занедбаним, облупленим, а тому трохи дратівливим, перевантаженим, як індійські потяги, і геть некомфортним. Одне лиш пече: що ніколи не житиму на Подолі, бо мої навіть найсміливіші мрії не передбачають такого заробітку, якого б вистачило на придбання тут житла. Не абиякого, ні, на таке не згодна. Якщо вже жити на Подолі, то викупити аварійний столітній кривий дім на два поверхи, відреставрувати-вирівняти, не жаліючи грошей, не ушкоджуючи жодного вцілілого архітектурного елемента, тільки логічно доповнити, зберігаючи стиль, додати міцності і поселити там життя як радість творення. Реальність дивувалася: «Тобі те не до снаги!» Знала. Вперто змінювала масштаб: добре, хай буде не дім, а тільки квартира, але в такому домі, що він кривий-старий, а чиясь добра рука випестила його на нове життя. Реальність підказувала: забудь нездійсненні мрії. Та я знову і знову уявляла себе в просторій подільській квартирі з такою минувшиною, від якої і ходити хочеться з рівною спиною, і вчиняти шляхетно, і книжки читати серйозні, і думати… Може, Герман розмірковував так само, оселившись на Подолі?

Ось і Хорива. Церква Миколи Притиска; тут вулиця починається і довго біжить до Дніпра, та так і не добігає, наштовхуючись на Набережно-Хрещатицьку.

Пливу течією Хорива. До Дніпра. Фіксую номери будинків і чомусь дуже хочу, щоби дім Германа був із тих, які так подобаються мені: давнім, та не старим, архітектурно означеним як історизм, класицизм чи неоренесанс.

Їх тут таких через один, — констатую, зупиняюся біля прекрасного, як сама минувшина, триповерхового будинку, і ніщо його не псує: ані облуплені колони та стіни, ані пластикові вікна впереміш зі справжніми, дерев’яними, ані прозорий сучасний дашок над балконом верхнього поверху, бо бідаха-хазяїн подбав не про дім, а щоб на голову не ляпало.

Маєш смак, Германе. І гроші.

Іду до єдиного під’їзду, знову дивлюся на клаптик паперу з адресою нотаріуса і тільки тепер бачу: номера квартири нема. Тільки вулиця та номер будинку. Невже Герман здійснив мою мрію, має цілий будинок на благословенному Подолі? Двері під’їзду навстіж — запрошують перевірити версію.

Мармурові сходи, ковані перила — розкіш. Таблички на дверях першого поверху свідчать: тут працюють дитячий психолог і фірма з продажу офтальмологічних лінз. Значить, нотаріус не спромігся купити весь дім. Міняю масштаб і вперед, на другий поверх.

На другому — гармидер. Двері двох квартир розчахнуті, але видно небагато: пилюка — туманом, гіпс і цементна суміш у мішках просто на мармуровій підлозі площадки загального користування. Матюччя над тим усім. Ремонт? Певно, мені не сюди. На третій?

Із третього назустріч — рухливий підліток: скаче, балабонить по мобільному, встигає поправити бейсболку і закинути рюкзак на плече.

— Зупинись! — Я знаю, як з такими говорити.

— Ну! — Він гальмує, дивиться на мене спокійно і зухвало.

— Квартира Германа Швеця на третьому? — питаю прокурорським суворим тоном.

— Не дочекається! — Підліткові чхати на прокурорів. Усміхається уїдливо.

Не можу вловити суті. Втрачаю контроль над підлітком, який уже суне геть.

— Та стій! — кричу йому в спину. — Де квартира Швеця?

— У цього козла не квартира, а весь другий поверх! І все йому мало! — відповідає на ходу. — На наш третій поверх теж око поклав. Хотів у нас квартири викупити. Мої предки його послали. Сусідка теж!

У Германа цілий поверх? Везунчик! Заздрість їсть: звідки в тебе так багато грошей, Германе? Батьки багаті? Сам спромігся? А як? Хочу знати! Бо, може, і я колись…

Іду на матюччя: лунає усередині розорених для ремонту квартир другого поверху. Прискіпливо роззираюся: стіна між двома квартирами вже демонтована, через що і так немалі вітальні перетворилися на єдиний велетенський простір. А ще ж тут, певно, є спальні, кухні, ванні кімнати, туалети. І коридори. Я б тут перепланувала геть усе! Я б тут… так вільно дихала.

— Пані, ви хто?! — У дверях ванної кімнати стоїть кремезний дядько в комбінезоні. Дивиться на мене насторожено.

— А де всі? Ви тут хіба один? — питаю, наче воно мені треба. Картаю себе подумки: та що я витворяю? Хіба так зав’язують довірливі розмови? А ще хотіла тренінги з ефективних комунікацій проводити, нездара!

— Хлопці кухню демонтують, а я ванну намагаюся з місця зрушити, — дядько не чув про тренінги з комунікацій, чеше правду-матку. Перепитує вперто: — А ви хто?

— Хазяїна шукаю. Ви його давно бачили?

— Узагалі не бачив!

— Це як?

— А нащо він нам?