Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Розділ 15

Дім Каті наповнився звуками: шелест обгорткового паперу, дзвін посуду, приглушений сміх мами і Тіми. Готувалися до дня народження. Здавалося, всі намагалися створити свято, яке стане особливим — ніби останній штрих у великому полотні життя Каті.

Мама розвішувала повітряні кульки у вітальні. Вона зупинилася, подивилася на декор і, зітхнувши, поправила одну з кульок, ніби це могло зробити все ідеальним. Тіма сидів за столом, загортаючи подарунок для сестри.

Катя ж не могла поділяти загального піднесення. Вона сиділа у своїй кімнаті, накрившись ковдрою, дивлячись у вікно. Бліде світло зимового ранку проникало крізь штори, і їй здавалося, що сонце більше не для неї.

— Кать, ти в порядку? — обережно постукала мама.
— Так, мам, просто голова трохи болить, — слабо озвалася Катя, не відриваючи погляду від вулиці.

На кухні кипіла робота. Мама готувала страви, які Катя любила з дитинства: її фірмовий чізкейк, салати і, звісно, особливий пиріг з полуничним варенням, який Катя завжди просила на свої дні народження.

Тіма намагався допомагати, але його руки весь час тремтіли. Він помітив, що кілька разів упустив виделку чи ніж, і мама лише м'яко торкнулася його плеча:
— Все добре, сину. Ми повинні це зробити. Для неї.

Гості теж не залишалися осторонь. Аня купила Каті красивий ланцюжок із підвіскою у вигляді зірки, а Рома разом із Кристиною вибрав подарунок — м’який плед із вишитими на ньому словами "Ти назавжди в наших серцях".

Він ще не знав, як вони зможуть його віддати, але вирішив, що заздалегідь підготовлений подарунок не завадить.

Рома, правда, почувався дивно. Він не розумів, чому всередині нього була тривога.

Вранці, у свій день народження, Катя прокинулася і відразу відчула дивну тяжкість у тілі. Голова пульсувала болем, а коли вона подивилася у дзеркало, їй стало зле: шкіра була білішою за папір, а під очима розлилися темні кола.

— Мам... — її голос був слабкий, наче чужий.
— Кать, що з тобою? — влетіла в кімнату мама.

Але Катя нічого не відповіла. Вона заплющила очі і, похитнувшись, впала прямо в обійми Тіми, який забіг слідом. Мама закричала:
— Тіма, швидку! Швидко!

Коли швидка приїхала, лікарі забрали Катю, ледве поглянувши на неї. Мама і Тіма їхали за машиною, тримаючись за руки, не промовляючи ні слова.

У лікарні їх зустрів лікар, який, поглянувши на маму, почав говорити різко:
— Чому ви не привезли її раніше?
— У якому сенсі раніше? Вона ж була вдома! — з жахом сказала мама.
— Господи... Ви мали привезти її ще два тижні тому. У неї... — лікар затнувся, перш ніж продовжити: — ТЕЛА. Її стан критичний.

Мама впала на стілець, не розуміючи, що відбувається.
— Але ж вона... Вона ж... — шепотіла вона, поки Тіма стояв поруч, стискаючи кулаки, намагаючись не зірватися.

Катю поклали в палату, підключили до крапельниць. Вона була непритомна, і цей вигляд розбивав серце всім, хто її любив.

Першим приїхав Рома. Він мчав до лікарні, навіть не пояснивши Кристині, чому і куди вони так поспішають. Усередині нього все кипіло, і він хотів лише одного — побачити Катю.

Кристина вийшла з таксі, наздоганяючи його:
— Рома, зачекай. Ти куди так?
— Катя... Вона... — він не міг підібрати слів.

Аня теж приїхала, тримаючи в руках букет білих лілій. Вона ледве стримувала сльози, знаючи, що її подруга зараз бореться за життя.

Тіма стояв біля входу, ніби не помічаючи нікого навколо. Рома підійшов до нього:
— Тіма, можна я до неї?
— Лікарі сказали, що сьогодні нікого не пустять. Спробуй завтра.

Рома заплющив очі, намагаючись впоратися з нахлинутими емоціями. Він зрозумів, що завтра може бути запізно.

Ніч була довгою. Всі чекали новин, залишаючись у холі лікарні. Ніхто не міг змусити себе поїхати додому, навіть Кристина, яка тихо сиділа поруч із Ромою, намагаючись не заважати.

Мама Каті підійшла до лікаря, який знову вийшов із палати.
— Лікарю, вона ж одужає?
— Ми зробимо все, що можемо. Але, на жаль, я не можу дати вам жодних гарантій.

З цими словами лікар пішов, залишивши всіх у гнітючій тиші.

У той момент всі сиділи у відчаї, вимовляючи лише одне:
— Боже, будь ласка, врятуй її.

Лікарня пахла ліками та чимось чужим, стерильним. Мама Каті сиділа в коридорі, стискаючи руки так сильно, що нігті впивалися в шкіру. Тіма стояв неподалік, похмуро дивлячись на двері, за якими була його сестра. Очікування здавалося вічністю.

Нарешті, двері відчинилися, і лікар вийшов, втомлений, але впевнений у своєму професіоналізмі. Його обличчя було напружене.
— Ви мати Катерини? — запитав він, дивлячись прямо на жінку.
— Так... Як вона? Що з нею? — мама піднялася так різко, що мало не впала.

Лікар помовчав, зітхнув.
— У вашої доньки тромбоемболія легеневої артерії. Це захворювання на останній стадії, воно... не лікується.

Мама завмерла, ніби час зупинився.
— Що? — прошепотіла вона, ніби не почула. — Це помилка... Цього не може бути.

Лікар похитав головою.
— Ми провели необхідні аналізи. Її стан вкрай важкий. Це хвороба, яка розвивається дуже швидко. Ми можемо лише полегшити її стан і допомогти їй не страждати.

— Ні, — мама затрясла головою, її голос зірвався. — Ні! Ви помиляєтеся! Вона ще вчора готувалася до свого дня народження! Вона не може просто так... Їй усього сімнадцять!

Лікар зітхнув, намагаючись підібрати слова.
— Розумію, як важко це чути. Але ми зробимо все, щоб допомогти їй.

— Як допомогти?! — голос мами став гучнішим. — Ви ж сказали, що це не лікується! Тобто ви просто збираєтеся дивитися, як моя донька... — її голос затремтів, і вона закрила обличчя руками, заливаючись сльозами.

Тіма підійшов до неї, обійняв. Його обличчя залишалося кам'яним, але очі були сповнені болю.
— Мам, давай... давай просто побудемо поруч із нею, — прошепотів він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍