Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Саша, для чого ці лекції ? 

— Це наука на майбутнє, Віталік, і тут одне питання до тебе: якщо Ада це така велика твоя любов, то чому ви ще досі не разом? Кишечка тоненька? Ехх, ти. 

Віто глянув на мене так, ніби збирався вбити. 

— Саша, нам вже пора їхати. 

— Все, це кінець розповіді? 

— Ні, не кінець, але ти все бачиш по-своєму і провокуєш мене на конфлікт, я ж просто хочу виговоритися, а не слухати твої поради 

— Вибач, але нам дійсно пора їхати. 

Я витягнув якір і сів за весла. Затягнуло мороком водоростей і спокоєм домашніх матіол. Ніч, час повертатися на базу. 

Лина я так і не впіймав, натомість отримав досвід психотерапевта, відчуття були двоякі, оскільки замість оплати часу, чи хоча б подяки, мій клієнт проявив хамство і зверхність. Проте, як новоспечений "спеціаліст" я розумів, що це захист, тому діяв відповідно — вів човен дуже повільно, аби гідно завершити роботу. 

— Віталік, що в тебе таки сталося? 

— Саш, в якийсь момент я зрозумів, що Ада вже не зі мною. Вона вислизала з моїх рук, як тала вода. Коли жінка більше не питає, який колір нігтів їй вибрати, коли не ділиться подіями зі свого життя, коли її голос у слухавці чуєш усе рідше, а повідомлення залишаються без відповіді годинами — це знак. Знай, що ти більше не задовольняєш її емоційні потреби. Або ж це робить хтось інший. Так, ми продовжували бачитись. Але кожне наше побачення закінчувалось однаково: Ада твердила, що нам більше не можна бачитися, бо те, що ми робимо, неправильно. Я ж, помилково вважаючи, що єдиним моїм контраргументом був я сам, намагався втримати її. Мої почуття не змінилися. Ба більше — вони лише посилились. Я зробив усе можливе, щоб легалізувати наші стосунки, принаймні у сфері своєї відповідальності. Я очікував взаємності. Ми ж разом стільки всього пройшли, що просто так взяти й попрощатися здавалося повним безглуздям. У критичні моменти я міцно обіймав Аду, чекаючи, поки вона заспокоїться. Але я фізично не міг бути поруч завжди, коли їй це було потрібно. І, здається, саме цього вона не змогла пробачити. 

— Віталік, а ти не думав, що Аді емоційно важко давалися ваші стосунки? 

— Так, Саша, вона так і казала, а я ніяк не міг знайти інструментів аби полегшити їх. Я сподівався на диво, що в майбутньому станеться обставина і ми зможемо бути разом не на словах, а на ділі, я дуже хотів стати чоловіком, який зробив це, натомість я став містером ніхто. 

— Віталь, коли чекаєш на обставини, обставини чекають разом з тобою, тут потрібна воля і дія. 

— Легко тобі говорити. 

— Ну, це як сказати, ти ж не знаєш, з чим мав справу я. 

— Так, не знаю, як і не знав, що станеться одна зустріч, дуже дивна зустріч, де слова розходитимуться з діями, і яка переверне все навспак. 

У якийсь момент я зрозумів, що човен пливе у протилежний від берега бік. Таке могло трапитися в лісі, коли людину чіпляє блуд, але не на сільській водоймі, де віконні лампи місцевих горять маяками. Віто це, здається, зовсім не хвилювало. Він, схоже, не поспішав додому. Навіть не хотів туди повертатися. 

Я розвернув човен. Віто, втупившись у воду, заговорив: 

— Ми зустрілися на тому ж місці, де вперше. Ада танцювала, така весела, така жива. А потім... Потім ми прощалися, Саша. Попрощалися попри все: почуття, магічні знаки, які постійно підкидав Всесвіт. Вона взяла мої руки, провела ними по своєму тілу, по всіх місцях, які я так любив. Наче прощалася не тільки зі мною, а й з ними. Потім подякувала за все. 

— Стривай, Віталік, — перебив я. — Хто був ініціатором розриву? Ада? 

— І так, і ні. Вона озвучила, що я не впорався. 

— З чим саме? 

— Не втримав. Не втримав те, що мав. Стосунки, вітер... Співав одну й ту саму пісню. Називай як хочеш, це був кінець. Так серйозно Ада ще не говорила. Я намагався пояснити, але мої слова здавалися смішними на тлі її. 

Я глибоко вдихнув: 

— І що вона сказала? 

— «Мені з тобою добре, але сім’я — це святе. У тебе є Віолета, діти, а в мене своє життя». 

— Це була причина? — пробурмотів я. 

— Так, Саша. Усьому є причина. Але тоді я розлютився. Вважав, що це відмовка. Наші стосунки не завдавали шкоди сім’ям. Чому вона так сказала? Чому так пішла? 

Віто замовк, дивлячись кудись за обрій. Я спробував розворушити його: 

— Може, Ада мала когось ще? 

— Хто знає. Можливо, Саша. Я думав про це. Можливо, їй потрібен був новий вітер. Вона ж така. Не може стояти на місці. Напевно, вже має когось. Але зараз яка різниця? 

Я знизав плечима: 

— І правильно. Не можна ставити все на одну карту. Ідеал — це міф. У новому завжди здається, що є надія. Але, як тільки нове стає звичним, усе повертається на круги своя. 

Віто зиркнув на мене і раптом розсміявся: 

— Ти гієна, Саша. Своїми словами ти розриваєш мене навпіл. 

— Я просто кажу правду. 

Човен раптом глухо вдарився об пристань. Ми причалили. Я витягнув весла, закріпив човен і допоміг Віто піднятися на берег. Він навіть не збирався рухатися далі. Здавалося, хотів залишитися тут, у цій ночі. 

— Знаєш, Саша, це не було запасним варіантом. Це була найкраща зустріч у моєму житті. І, так, випадковості не випадкові. Але я не планував. Ада не була запасним варіантом. Вона була всім. 

Я замовк, обдумуючи сказане. Зрештою видав: 

— А ти? 

— Що я? 

— Може, для неї це було інакше? 

Віто тільки зітхнув: 

— Саша, це вже не має значення. Вона — ідеал. Тільки... Якби ми зустрілися раніше, нічого б не вийшло. Ми стали тими, ким є, завдяки минулим досвідам. Гірким досвідам. 

Він піднявся, подивився на воду і стиха додав: 

— Гірке не лише від холоду. 

— Думаю, вона здається ідеальною, бо ви не живете разом. 

Віто пирхнув: 

— Вона ідеальна навіть зараз, коли послала мене під три чорти. 

Його сміх луною прокотився водою. Він був таким різким і моторошним, що мені стало не по собі.