Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— І взагалі, ось що я тобі скажу насамкінець: моя дружина, відколи пішла Ада, стала нестерпною. В один момент я зрозумів, що увесь цей час, допоки тривав мій роман, Віолета грала роль. Добре грала, аби втримати конкуренцію. Вона намагалася бути сексуальною, намагалася розвиватися, навіть у спортзал записалася. Гадаю, вона робила це несвідомо, живилась моєю енергією. Я був щасливим, і це щастя поширювалося на всіх, хто мене оточував. Але зараз все скінчилося. 

Колись я жартома сказав Віолетті, що коли Ада піде, то вона сама проситиме її повернення. Тепер Віолета розуміє, що я мав на увазі. Вона розуміє, але мовчить. Я тобі відкрию один секрет, Саш: за той період у Віолети кілька разів ставався вагінальний оргазм. З її слів, це ні з чим не порівняти, майже цілковита втрата свідомості. Такого не було ні до, ні після. Ми обоє розуміли причину. Тільки Віолету це не цікавило. Її цікавив результат — плата за оренду. 

Віто зі звірячим вискалом розреготався. Той дикий сміх відлунням пройшовся річковою долиною. Це було настільки різко й моторошно, що по моїй спині пробігли мурашки. Заспокоївшись, він продовжив: 

— У спортзал Віолета так і не пішла. Карась знову зменшився у розмірах, оскільки щука зникла з озера. Але карасю не подобається бути маленьким. Моя втрата стала її втратою. Тут є ще один секрет: у мене виникли серйозні проблеми зі здоров’ям, якщо ти розумієш, про що я. Віолета не може сама контролювати свою поведінку. Усі її зміни, як і їхній відкат, відбувалися підсвідомо. Карась теж не усвідомлює свій ріст чи його відсутність, бо це біологічний процес, реакція на умови, що склалися. Нашому шлюбу кінець. Це питання часу. Зараз ми просто двоє чужих людей, які разом живуть і виховують спільних дітей. Більше нас нічого не об’єднує. У світлі останніх подій ми обоє ясно це побачили. А така реальність не влаштовує ані мене, ані її. 

— А діти? — обурився я. 

— А дітей, Саш, можна по черзі виховувати. Для них буде корисніше рости в атмосфері спокою, ніж бачити й переймати постійну напругу. Усі спроби налагодити стосунки з Віолеттою відтепер матимуть виключно технічний характер. Я так не хочу. Крапка. Все повинно йти від душі. Ось попросить мене Віолетта зробити щось, наприклад, розетку полагодити, а я не побачив, і в мене відразу злість, агресія — не зрозуміло, чому. З Адою було все навпаки. Досі не можу ясно зрозуміти причину. Може, і дійсно вона моя людина? 

Віто замовк, підвівся, швидко пройшовся днищем човна, що ритмічно гойдався на темній воді. Він ступив на берег і потиснув мені руку: 

— Оце й все, Саша. Дякую, що вислухав. Запиши мій номер. У будь-який день телефонуй після вісімнадцятої. Зустрінемось десь, вип’ємо чогось. Хочу тобі подякувати не тільки на словах. Шкода, що день так швидко минув. 

Думки перемішалися, ніби м’ячики в лототроні. Цілісна історія Віто випала з моєї голови прямо на землю, розбилася на дрібні частинки та знову повернулася, як колода карт, перетасована й готова до нової гри. Я обов’язково все згадаю, коли прийде спокій. А зараз майже опівніч. Ще додому добратись треба, не наткнувшись по дорозі на патруль. Або… не згадаю, забуду, як десятки схожих історій: прочитаних, підслуханих, почутих, підглянутих, прожитих і… забутих. Ні! Я не можу цього забути, але мені потрібен дозвіл. 

— Віталік, можна я це запишу? 

— Що запишеш? — Віто намагався відкрити водійські дверцята свого буса. Здається, їх заклинило. 

— Оце, що ти мені сьогодні розповів. Я веду блог. У мене є невелика кількість читачів. Я давно нічого не публікував, бо, точно як і ти, весь час дім-робота. Для нових історій потрібні нові враження, а з ними в мене кепські справи. А тут такий сюжет. То що, можна? Ти тільки не думай нічого такого, всі імена я зміню, все зміню, залишу тільки суть. 

Віто промовчав. Мені здалося, що він кивнув, але то не була повноцінна згода. Ну, що ж, буває. Я відкрив своє авто, закинув у салон наплічник і вудочку. 

Віто пішов на базу забирати документи, які залишив як заставу за човен. Весла на його плечі скидалися на гігантське коромисло, тільки без відер. 

Я сів у “Шевроле” і завів двигун. Спалахнули жовто-зелені вогні приладів. Щось мене непокоїло, ніби в горлі застряг горіх, і всі спроби проковтнути його були марні. У дзеркалі заднього виду я побачив Віто. Він підійшов до буса, відкрив двері, зняв із плечей наплічник, аби, точно як я, закинути його в салон. Я вийшов із автівки й опинився коло Віталіка: 

— Послухай, Віталік, мені дуже прикро, я прямо зараз це усвідомив. Скажи, а ти не пробував зв’язатися з Адою, поговорити, втримати її кінець кінцем? Я дупою чую, що це ще не кінець історії, тільки от ти чисто розкис. 

— Пробував, Саш. Тоді, в таксі, коли востаннє проводжав її до дому. Тільки я перебував у ступорі, слова не говорилися. Я лише витирав сльози на обличчі Ади, міцно стискав її руку і пошепки читав “Отче Наш”. 

— Щооо? 

— Ти все правильно почув, Саша. Так і було. Повторювати не буду. 

— Віталік, думаю, я зможу тобі допомогти. Тільки не питай яким чином, бо не вийде. Все, поїхали, здзвонимось, — я усміхнувся. 

Віто різко рвонув із землі свій наплічник. Настільки сильно, що лямка не витримала й вислизнула з пряжки-фіксатора. Наплічник знову впав на землю. Одразу стало зрозуміло, що зламалася ще й блискавка: майже весь вміст одного з відділень висипався назовні. 

Я кинувся допомагати збирати. Ми швидко поскладали речі на місце. Краєм ока я помітив тьмяний блиск у траві. Рука сама потягнулася, і в розсіяному світлі, що лилося із салону автівки, я виявив у себе на долоні пачку презервативів. Нових, запечатаних, у целофані — як у пісні Кузьми. Я дивився на чорну упаковку, яка за формою трохи скидалася на пачку цигарок, і думав: чому їх там три? Чому не п'ять, не десять чи один, а саме три? У цей конкретний момент. І мене охопив сміх. 

У мене троє дітей, у Віто теж троє. А тепер я тримаю на долоні запечатану пачку кондомів у кількості три штуки. Для чого? Бо він любить трійцю? Ех, сили небесні, яке ж у вас чудове почуття гумору!