Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

дня я також летів із Нью-Йорка до Чикаґо — метаючись туди-сюди, не завжди знаючи чому. Я зайшов до вбиральні й замкнувся там. Люди стукали, але я плакав і не хотів виходити.

* * *

Насправді Кантабіле не змусив мене чекати надто довго. Він зателефонував саме перед полуднем. Можливо, він зголоднів. Пам’ятаю, хтось писав, що у Парижі наприкінці дев’ятнадцятого століття бачив п’яного й обрезклого Верлена, який лунко стукаючи тростиною по хіднику, йшов на ланч, а невдовзі після цього — ошатно вбраного Пуанка-ре, видатного математика, який описував пальцями криві, ілюструючи напрямок своїх думок, також дорогою на ланч.

Обідня пора — це обідня пора, незалежно від того поет ви, математик чи ґанґстер.

— Гаразд, придурку, зустрінемось одразу після ланчу. Ти матимеш із собою готівку. І більше нічого. Жодних викрутасів, — сказав Кантабіле.

— Я б і не знав що та як, — відповів я.

— Це правда, поки ти не заварив чогось із Джорджем Свібелом. Ти прийдеш сам.

— Ясна річ. Мені б ніколи й на думку не спало…

— Що ж, тепер я це сказав, але краще забудь. Прийдеш сам. І принесеш нові купюри. Іди в банк і візьми чисті гроші. Дев’ять папірців по п’ятдесят. Нових. Без жодних жирних плям. І радій, якщо я не змушу тебе проковтнути той бісовий чек.

От катюга! Але, можливо, він просто підхльостує себе й розпалює свою лють. Одначе тепер я мав лише одну ціль: позбутися його, виявляючи покору й погоджуючись на все.

— Як скажеш, — відповів я. — Куди мені принести ці гроші?

— Російська лазня на Дивіжн-стріт.

— У цю руїну? Заради Бога!

— Будь перед входом о першій сорок п’ять і чекай. І сам! — звелів він.

— Добре, — відказав я.

Але він не став чекати на мою згоду. Я знову почув гудки у слухавці. Це настирне пищання я ототожнював із тривогою душі, відірваної від тіла.

Мені треба було розворушитися. Я не міг сподіватися, що Рената чимось мені допоможе. Вона сьогодні переймалася аукціоном і розсердилася б, якби я зателефонував туди з проханням відвезти мене на Північний Вест-Сайд. Вона люб’язна і вродлива жінка з чудовими грудьми, але ображається, якщо до неї не виявляти належної уваги і поваги, й миттю спалахує. Що ж, я й сам якось із усім цим упораюся. Можливо, мені самотужки вдасться підігнати «мерседес» до майстерні. І тоді вантажівка з буксирним тросом не знадобиться. А потім я би знайшов таксі чи зателефонував у «Винайми авто». Не їхав би автобусом. У автобусах і метро надто багато озброєних п’янюг і любителів героїну. Але ні, стривай! Спершу я мушу зателефонувати до Мурра, а тоді мчати до банку. А ще треба попередити, що я не зможу відвезти Ліш та Меррі на урок фортепіано. Це для мене було особливо неприємно, бо я трохи боюся Деніз. Вона й досі має наді мною певну владу. Деніз робила величезну проблему з цих уроків. Але для неї все становить проблему, все є серйозним, вирішальним. Усім психологічним негараздам, що стосуються дітей, вона надає неабиякої ваги. Питання дитячого розвитку для неї вкрай болісні, страшні й трагічні. Якщо діти виростуть пропащими, то це через мене. Я покинув їх у найзагрозливіший момент в історії цивілізації заради того, щоб злигатися з Ренатою. «Цією шльондрою зі здоровими цицьками», як називала її Деніз. Вона завжди говорила про вродливу Ренату, як про тлусту вульгарну дівку. Епітети, що їх добирала, здавалося, мали на меті зробити з Ренати чоловіка, а з мене — жінку.

Деніз, як і багатство, подарував мені театр Беласко. Роль фон Тренка виконував Мерфі Вервайджер, якому, як зірці, належався цілий почет (костюмер, прес-агент, хлопчик на побігеньках). Деніз, яка мешкала з Вервайджером у готелі «Сейнт Моріц», щодня разом із рештою помічників мала бути в театрі, носячи за ним аркуші зі сценарієм. Вона вбиралася в оксамитовий спортивний костюм сливового кольору і мала розпущене волосся. Елегантна, тендітна, трохи пласкогруда, з високо піднятими широкими плечима, через які її фігура нагадувала старомодний кухонний стілець, вона мала фіалкові очі, напрочуд вишуканий, ніжний колір шкіри обличчя й таємничий, ледве видимий пушок, навіть над переніссям. Через серпневу спеку масивні двері за сценою, що виходили на цементну доріжку, було відчинено, і денне світло, проникаючи досередини, оприявнювало страшенну убогість і занепад античної розкоші. Театр Беласко був наче позолочений таріль із замацаним глазурованим обідком. Вервайджер, із глибокими борознами довкола рота, був високий і м’язистий. Скидався на інструктора з лиж. Здавалось, його мучила ідея постійного удосконалення. Голова мала форму ківера й була схожа на великий міцний та непохитний камінь, вкритий густим мохом. Деніз робила для нього нотатки з репетицій. Вона писала страшенно зосереджено, немов була найкращою ученицею в класі, а решта учнів намагалися її наздогнати. Коли, притискаючи сценарій до грудей, вона підійшла до мене щось запитати, то заговорила з драматичним трагізмом. Здавалося, від власного голосу в неї аж волосся на голові заворушилося, а очі розширилися.

— Вервайджер запитує, як ви б хотіли, щоб він вимовляв це слово, — вона написала його для мене друкованими літерами: «FINITE». — Він каже, що може вимовляти його «фін-іт» чи «файн-ит», або ж «файн-айт». Коли я кажу, що має бути «файн-айт», він мені не вірить.

— Навіщо так перейматися? Мені однаково, як він це вимовить.

Я не додав, що все одно зневірився у Вервайджері. Він грав не так від початку до кінця. Можливо, у готелі «Сейнт Моріц» у нього все виходило до ладу. Але тоді це мене не обходило. Я повернувся додому й розповів своїй дівчині Деммі Вонґел про осяйну трагічну красуню у Беласко, подругу Вервайджера.

Що ж, десять років потому ми з Деніз уже були подружжям, і президент та пані Кеннеді запросили нас до Білого дому на урочистий прийом, присвячений культурі. Деніз радилася з двадцятьма чи тридцятьма жінками щодо сукні, туфель, рукавичок. Вона була дуже в усьому обізнана — завжди читала про національні та світові проблеми у салоні краси. В неї було густе волосся, укладене у високу зачіску. Хтозна, коли саме вона його вкладала, але я завжди міг сказати, судячи з її розмов за вечерею, чи відвідувала вона того дня перукарню, бо під сушкою Деніз встигала ознайомитися з усіма подробицями світової кризи. «Ти уявляєш, що втнув Хрущов у Відні?» — запитувала вона. Отже, в салоні краси, щоби підготуватися до прийому в Білому домі, вона читала «Тайм», «Ньюзвік», «ЮС Ньюз енд Ворлд Репорт». У літаку до Вашингтона ми з нею обговорювали операцію в