Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

важлива, щоб ризикувати заради неї тим, що тебе вишлють звідси? Вислання означало б для мене кінець усього мого життя: воно означало б Пайлову перемогу; і ось, коли я повернувся до готелю, в поштовій скринці на мене чекало те, що справді було Пайловою перемогою і моїм кінцем,— телеграма, в якій мене поздоровляли з підвищенням по службі. Дайте не міг би вигадати такої кари для засуджених коханців. Паоло ніколи не підвищували в ранзі, переводячи з пекла до чистилища.

Я піднявся до себе, в свою порожню кімнату, де з крана завжди капала холодна вода (гарячої в Ханої не було), і сів на край ліжка, а зібрана в клубок москітна сітка нависла в мене над головою, мов грозова хмара. В Лондоні я мав стати завідувачем іноземного відділу газети і кожного дня о пів на четверту приїжджати в похмурий будинок часів королеви Вікторії з барельєфом лорда Солсбері біля ліфта. Цю приємну новину мені переслали з Сайгона, і я подумав, чи дійшла вона вже до Фуонг. Я більше не міг лишатися простим репортером — я мусив мати свою точку зору, і за цей непотрібний привілей мене позбавляли останньої надії у змаганні з Пайлом. Його незайманості я міг протиставити свій досвід, а досвід — така ж хороша карта в любовній грі, як і молодість, але тепер я вже не мав змоги запропонувати Фуонг ніякого майбутнього, навіть на один рік, а майбутнє було головним козирем. Я заздрив кожному офіцерові, який рвався на батьківщину, але мусив лишатися тут, щохвилини чекаючи смерті. Мені хотілося плакати, але очі були сухі, як водопровідна труба, що мала подавати гарячу воду. О, хай їдуть додому інші, — мені потрібна тільки моя кімната на вулиці Катіна.

Увечері в Ханої ставало холодно, і світло тут горіло не так яскраво, як у Сайгоні, що ліпше пасувало до темного одягу жінок та воєнного стану. Я піднявся вулицею Гамбетти до бару «Пе»,— мені не хотілося пити в «Метрополі» з старшими французькими офіцерами, їхніми дружинами та подругами,— а коли я підійшов до бару, то почув далекий гуркіт гармат з боку Хао-Біня. Вдень його заглушував вуличний гомін, але тепер навколо була тиша, яку лиш подеколи порушували дзвінки на стоянках велорикш. П’єтрі сидів на своєму місці. У нього був якийсь дивний, витягнутий череп; голова стирчала просто на плечах, неначе груша на тарілці. П’єтрі служив у сюрте і був одружений з гарненькою уродженкою Тонкіна, якій належав бар «Пе». Його теж не дуже тягло на батьківщину. Він був Корсіканець, але любив Марсель, одначе і його проміняв би на своє постійне місце на тротуарі коло входу в бар на вулиці Гамбетти. Я подумав: «Чи знає вже він про телеграму, що я одержав?»

— Зіграємо? — спитав він.

— Гаразд.

Ми почали кидати кості, і мені здалося немислимим, що я зможу коли-небудь жити далеко від вулиць Гамбетти і Катіна, без терпкого присмаку вермута, без звичного стукоту костей, без гуркоту артилерійської стрілянини, що переміщується на горизонті, мов стрілка годинника.

— Я їду,— сказав я.

— Додому? — спитав П’єтрі, викидаючи на стіл четвірку, двійку і одиницю.

— Ні. В Англію.

Частина друга

Розділ перший

Пайл напросився до мене на випивку — так сказав він сам, але я дуже добре знав, що він майже не п’є. Минуло кілька тижнів, і наша незвичайна зустріч у Фат-Дьємі здавалася тепер майже неправдоподібною, — забулись навіть подробиці того, про що ми говорили. Наша розмова стала схожою на ледве помітний, без багатьох літер, напис на римській гробниці, а я — на археолога, що намагається по змозі відновити його. Мені навіть спало на думку, що Пайл просто дурив мене і що та розмова була хитромудрим, хоч і безглуздим маскуванням того, що насправді його цікавило: в Сайгоні ходили чутки, ніби він перебуває на службі, яку так невдало називають «таємною». Може, він постачав американську зброю для «третьої сили» — єпіскопського духового оркестру (адже то було все, що лишилося від його молодих, до смерті заляканих рекрутів, яким ніхто не платив). Телеграму, що чекала на мене в Ханої, я сховав у кишеню. Не варт було говорити про неї Фуонг, щоб не отруювати сльозами і сварками ті кілька місяців, які нам з нею лишилося прожити разом. На всякий випадок я збирався не просити дозволу на виїзд до останньої хвилини: а що, як в еміграційному бюро працює якийсь її родич?

— О шостій годині прийде Пайл,— сказав я їй.

— Я піду провідаю сестру,— заявила вона.

— Йому, певне, хочеться побачитися з тобою.

— Йому не подобаюсь ні я, ні мої родичі. Коли тебе не було вдома, він ні разу не зайшов до моєї сестри, хоч вона й запрошувала його. Сестра дуже образилась.

— Краще не йди нікуди.

— Якби він хотів бачити мене, то запросив би нас у «Мажестік». Він хоче поговорити з тобою віч-на-віч — у справі.

— А яка в нього може бути справа?

— Кажуть, він завозить сюди багато всіляких речей.

— Яких речей?

— Медикаменти, ліки...

— Це для загонів по боротьбі з трахомою на Півночі.

— Ти гадаєш? Митникам заборонено відкривати) його посилки. Вони йдуть як дипломатична пошта. Але якось трапилася помилка — відкрили один ящик. Службовця звільнили. Перший секретар місії погрожував, що американці нічого не будуть більше завозити.

— А що було в посилці?

— Пластмаса.

— Для чого їм потрібна пластмаса? — спитав я байдужно.

Коли Фуонг пішла, я написав в Англію. За кілька днів у Гонконг їхав один співробітник агенства Рейтер і звідти міг надіслати мого листа. Я знав, що моя спроба безнадійна, але хотів вичерпати всі можливості, аби потім не дорікати собі. Я писав головному редакторові, що тепер зовсім недоцільно міняти кореспондента. Генерал де Латтр помирає в Парижі, французи збираються залишити Хоа-Бінь, і Півночі загрожує велика небезпека. А я не підходжу для посади завідувача іноземного відділу, писав я йому; я — репортер, який ні про що