Angel Ver - Обіцяна душа, Angel Ver

- Ніхто з тобою не буде розмовляти.- відповів Тан.

Вся моя рішучість кудись пропала. Я стояла між двох вогнів, між двох братів. 

Один вважав мене своєї власністю.

А іншому я явно для чогось була потрібна. І сумніваюся що він прийшов визволити мене з ями. Та відпустити в світ живих. 

- То що? Поговоримо? - запитав знову, Його брат, в мене.

- Про що? Що саме Вас цікавить? - тихо подала голос я. 

Двоє братів невідривно на мене дивилися.

- Вона жива. - констатував Його брат.

Брати пропалювали один одного поглядами. Не стримуючи власних емоцій.

- Як ти міг таке допустити? Ти притягнув сюди живу іграшку, з міткою смерті, і спокійно собі існуєш. Ти хоч розумієш що з тобою зроблять інші, коли дізнаються? - кричав Його брат.

- Вона обіцяна мені ще з дитинства, Льюїсе. - теж крикнув Тан.

- Як ти міг таке допустити. Ти порушив закон. Вона мала померти. Ти не мав права залишати її собі. З власної примхи. - продовжив Льюїс.

- Її мати сама віддала її душу мені. Це сплата її боргу. Вона перебуває тут на законних підставах. - говорив Танатос.

- Ні, вона тут бо ти вирішив що можеш розпоряджатися життями душ сам. Що можеш брати плату душами, і тобі за це нічого не буде. - від далі Льюїс.

- Тепер це немає ніякого значення. Вона тут. Вона моя. І це крапка. - відрізав Тан.

- Ні. Я не дозволю щоб мого брата засудили до страти, через якесь дівчисько. Її душа повинна бути розсіяна! - відрізав Льюїс.

- Нізащо. - пригрозив Танатос.

“Залишайся стояти на місці!” - наказав мені Танатос.

Все відбулося дуже швидко. Брат Танатоса потягнувся в мою сторону, але з боку його відштовхнув сам Танатос, і вони вдвох покотилися по стелажах книг. 

Вони билися…

Два брати билися за нещасну живу-мертву душу. Яка плакала в кутку. 

Я обуза. 

Я нічого не вартую. 

Моє життя це просто чергова примха. 

Я повинна була померти дитиною, бо так хтось розпорядився. Чому? Чому світ такий? Що я будучи дитиною поганого зробила? Чому? Чому все так несправедливо? 

Чому злочинці, вбивці, ґвалтівники мають право на життя, на власний вибір, а діти ні. Чому світ забирає їх? Чому не дозволяє прожити своє власне життя? Обрати власний добрий чи поганий шлях?

Чому…

Бійка тривала недовго, Танатос переміг, і тягнув свого брата геть з бібліотеки.

- Не випускати її. - кинув на останок Володар, одному з рогатоголових. 

І вони вдвох з братом піднялися вгору. 

Я просиділа в напрузі три дні. Три дні мене не випускали за межі бібліотеки. І я не знала чого очікувати далі. 

Що буде зі мною…

На четвертий день Володар темряви та душ прийшов сам. 

- Задоволена?- почав з докорів Він.

- Ні. - тихо відповіла я.

І продовжила дивитися в стіну.

Мені було ніяково.

Він бився за мене, з своїм братом. Мабуть це складно, обирати чужу людину а не сім'ю.

- Він більше не потурбує нас. Але є ще і ніші, мої брати. - почав вже спокійно Танатос.

- Твій брат сказав що я жива. Але хіба ти не сказав що це просто збій, я все одно продовжую бути мертвою? - запитала я.

- Насправді це не так. Ти не мертва. Мій брат сказав правду. Але на тобі мітка смерті. Не виключення те що, коли я поверту тебе у поселення смертних, ти не помреш відразу. - вів Танатос.

- Я не розумію. Що це за мітка смерті? - запитала я. 

- Коли я прийшов до тебе вперше, ти була звичайною дитиною, душу якої потрібно було забрати для переродження. Та коли твоя мати віддала твою душу за життя - сама смерть відзначила тебе. Твоє волосся. Вона повність сиве. Це твоя мітка смерті. Твоя мітка боржниці життя. Яке я не забрав. Тому ти тут, тому ти зараз зі мною. - відповів Він.

- Але як тоді я можу бути живою, якщо ти все ж забрав мою душу, за сплату боргу? - не розуміла я.

- Вся річ в твоєму дідові. Душу може зв'язати борг, ненависть або щира любов. Навічно. Твій дід настільки тебе любив, що сам і оберігав твою душу. Я не не хотів забирати твою душу швидше, я просто не міг цього зробити. Таке трапляється рідко. Зачасту тому що людська любов мінлива, її ніколи не буде вистачати. Але якщо трапляється спорідненість душ, якщо душі поєднуються, це може бути навіть не любов чоловіка і жінки, а любов діда і внучки - то така любов може вберегти навіть від таких монствів як я. - відповів Він. - Твій дід знав хто я такий, він знав що випаде на твою долю, та навіть він не міг знати що ваші душі поєднаються назавжди. - додав. - Він прийшов однієї ночі повернути мені свій борг, віддавши душу він сказав - “сподіваюся моя онука зрозуміє мене”.  Я подумав що це лише слова кинуті людиною наостанок, але він заклав в них всю свою любов, свою жертву. Жертву за твою душу, любов до тебе. Щиру.  - закінчив Він.

- Чому ти збрехав мені, тоді? - запитала, все ж глянувши Йому в очі.

- Щоб тебе не тягнуло назад. Щоб ти не плекала марних надій, на те що одного дня ти зможеш повернутися в світ живих. Адже, це не так. Той факт що ти жива, він не означає що тобі можна назад. Це не означає що я відпущу тебе. Це не означає що ти житимеш далі, в своєму поселенні. - відрізав Він.

- Зрозуміло. - відповіла я, і відвернулася до стіни.