Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

— Славне й жахне, — прошепотіла я, уявляючи це й знову думаючи, чи не створила я, бува, цієї сцени так, як у дитинстві вигадувала історії, ставлячи себе в самісінький центр подій і гублячись у власних витворах.

— Наступного дня після нашого відступу з головпоштамту лідери здалися. Я знайшов Деклана: він лежав на вулиці. — Говорячи про Деклана, Томас пильно стежив за мною, а я могла хіба що безпорадно глипати на нього у відповідь. — Він не покинув би тебе в головпоштамті, а та Енн, яку я знав, не покинула б його взагалі.

«Та Енн, яку я знав».

Мені закрутило в животі від страху, кислого й пекучого. Цей поворот сюжету мені не подобався. Оїнової матері так і не знайшли. Її тіла так і не знайшли. Вирішили, що вона мертва, так само як і її чоловік, — загубилася під час повстання, що закінчилося просто жахливо. А тепер я тут і знову викликаю запитання, які вже давно були забуті. Це погано. Це дуже погано.

— Ми про це знали б. Якби тебе відправили до Англії разом із іншими в’язнями, ми про це знали б. Інших жінок випустили. Всіх випустили. Кілька років тому. А… а з тобою все гаразд! — твердо сказав Томас і відвернувся, засунувши руки до кишень штанів. — Твоє волосся… твоя шкіра. Ти маєш… гарний вигляд.

Мені поставили на карб добре здоров’я; до того ж він сказав це різко, хоча жодного разу не підвищив голосу. Відтак повернувся до мене знову, але до ліжка не підійшов.

— Ти маєш гарний вигляд, Енн. Ти, певна річ, не марніла в англійській в’язниці.

Я не мала що сказати. Не могла надати жодного пояснення. Я не знала, що сталося з Енн Ґаллагер із 1921 року. Не знала. Мені згадалися могили в Баллінаґарі, високий надгробок із прізвищем «Ґаллагер» біля підніжжя. Той надгробок був спільний для Енн і Деклана, і дати на ньому були чіткі: 1892–1916 роки. Я бачила його вчора. Я просто сню. Просто сню.

— Енн? — не вгавав Томас.

Я чудово вміла брехати. Не через облудність, а через те, що мій розум умів миттєво вигадувати різні варіанти й сюжетні повороти, і будь-яка моя брехня оберталася на альтернативну версію історії. Така вправність мені не надто подобалась, але я вважала це виробничим ризиком. Тепер я брехати не могла. Не знала достатньо, щоб створити переконливу історію. Поки що не знала. От я засну, а коли прокинуся, це закінчиться. Я зціпила зуби й заплющила очі, відгороджуючись від усього цього.

— Не знаю, Томасе.

Я вимовила його ім’я, неначе благаючи залишити мене у спокої, й повернула голову до стіни: мені було потрібно сховатися серед власних думок, і був потрібен простір для їхнього вивчення.

8 вересня 1917 року

«Ґарва-Ґліб» означає «суворе місце». Я завжди вважав, що це цікава назва як на таку чудову місцину, бо його земля лежить біля озера, дерева тут високі, ґрунт плодючий, а трава зелена. Ця земля — не суворе місце. Проте для мене Ґарва-Ґліб завжди був саме такий. Суворе місце. Складне місце. Повсякчас я розривався між любов’ю й огидою до нього. Тепер він належить мені, але так було не завжди.

Він належав Джонові Таунсенду, моєму вітчимові, англійському землевласникові, чиїй родині було надано землю на озері за триста років до його народження. Джон був хорошою людиною. Він був люб’язний до моєї матері й до мене, і після його смерті цю землю успадкував я. Ірландець. Земля вперше за триста років опинилася в ірландських руках. Я завжди вважав, що ірландською землею мають володіти ірландці та ірландки, люди, які жили й помирали в цьому ґрунті з покоління в покоління.

Однак це усвідомлення не викликало в мене гордості чи радості через відновлену справедливість. Замість цього, роздумуючи про Ґарва-Ґліб і долю, що всміхнулася мені, я зазвичай сповнювався тихого відчаю. Кому багато дано, з того багато й спитають, і я питав із себе чимало.

Я не ставив Джонові Таунсенду на карб його англійськості. Я його любив. Він не мав лихих думок чи намірів, не мав упереджень щодо ірландців, не мав ненависті в серці. Він був просто людиною, яка прийняла те, що було їй дано. Тавро на його спадщині за кілька віків поблякло. Він не відчував провини через гріхи батьків. І не мав відчувати. Але я не забував історії.

Я гадав, що нічим не відрізняюся від свого вітчима. Я користав із його багатства. Радо брав те, що мені давали. Він забезпечив мені чудове виховання. Коли я хворів, мене лікували найкращі лікарі. Я здобув хорошу медичну освіту, яку він оплатив. Коли я подорослішав, винайняв розкішний будинок у Дубліні, де я жив, навчаючись у медичній школі Університетського коледжу Дубліна. Придбав машину, щоб відвезти мене додому посередині другого курсу, коли померла моя мати. А померши за шість місяців до Повстання, вітчим залишив мені все, що мав. Я не заробляв грошей, які вклав у Лондонську фондову біржу. Не працював заради коштів, які лежали в Королівському банку на Нокс-стріт, і заради банкнот, якими був заповнений сейф у бібліотеці в Ґарва-Ґлібі. Усі рахунки було записано на мене, та я цих грошей не здобував.

Я міг би піти на знак протесту, відмовившись від багатства й ласки Джона Таунсенда. Але я не був дурнем. Я був ідеалістом, націоналістом, гордим ірландцем, але не дурнем. П’ятнадцятирічним хлопцем, сидячи у класній кімнаті у Вексфорді та слухаючи, як учитель читає «Промови з лави підсудних»[17], я пообіцяв собі, що використовуватиму свою освіту, становище й талан на користь Ірландії. У ті дні Деклан завжди був поруч зі мною, такий самий пристрасний і так само відданий справі свободи Ірландії, як я. Декланові також забезпечили освіту гроші Джона Таунсенда. Вітчим хотів, щоб я жив серед друзів, й оплачував Декланові житло й харчування, організовував йому поїздки додому, до матері, а кілька років по тому, коли Деклан одружився з Енн, навіть оплатив йому весілля й дозволив парі жити в хатинці наглядача в Ґарва-Ґлібі, не платячи за оренду.

Коли ми з Декланом зв’язалися з місцевим осередком «Шинн Фейн» і вступили до Ірландського республіканського братства, Джон Таунсенд цього не схвалював. Утім, він не позбавив нас своїх коштів чи ласки. Тепер, коли від стін Ґарва-Ґліба більше не відлунює його голос, я питаю себе, чи не