Рейчел Меддоу - Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу

До «Морган Стенлі» як один із чотирьох спільних глобальних координаторів і букранерів долучився «Джей Пі Морган», тоді як «Голдман Сакс» став старшим співлід-менеджером. Відверто кажучи, IPO «Роснєфті» закінчилася тим, що співучасником путінської крадіжки «ЮКОСа» став увесь світ, і ганьба розрослася до міжнародної. Ринки знали, що російський уряд украв цю компанію й підставив її лідера, тупо поцупивши мільярди акціонерів «ЮКОСа». Але «Морган Стенлі» і ринки, а також інвестори на цих ринках, вирішили дивитися на це крізь пальці, бо потенційні виплати були занадто спокусливими.

У результаті IPO «Роснєфті» залучило понад 10 мільярдів доларів на Лондонському ринку. Коли новина з’явилася вперше, IPO посіло шосте за величиною місце у світовій історії, а після фінальних підрахунків аналітики подумали, що воно може перестрибнути рекорд 2000 року в 10,6 мільярда оператора зв’язку AT&T. «Іноземні партнери вкладають мільярди доларів інвестицій, — вигукнув Путін, почувши результати. — Я думаю, що це абсолютно правильно. Я щасливий».

За словами «Нью-Йорк таймс», щасливий Путін міг собі уявити, що світ зустрічатиме його біля порогу хлібом-сіллю, незважаючи на його бандитську поведінку і попри той факт, що підконтрольна йому нафтогазова галузь славилася «напівзруйнованим» механічним обладнанням і технологічними недоліками. «Президент Путін підніс енергетику на перше місце в зовнішній політиці Росії, — йшлося на шпальтах газети в 2006 році, — наділяючи Москву у міжнародних справах впливом і повагою, яких вона не бачила з часів розпаду СРСР, оскільки країни-споживачі заграють з Кремлем, щоб отримати доступ до завжди дефіцитної енергії».

Путіну хотілося більшого — більше поваги, більше впливу, більше нафти. І з невеличкою допомогою друзів він це отримав. У 2007 році «Морган Стенлі» допоміг організувати черговий тур фінансування, завдяки чому «Роснєфть» змогла поглинути рештки «юкосівських» активів. Датована тим роком депеша Держдепартменту фіксувала позицію О’Брайна, наймолодшої американської правої руки в Росії, який запевняв заступника міністра іноземних справ США, який прибув з візитом, «що корпоративне управління в «Роснєфті» та інших великих російських компаніях хоча й не відповідає західним стандартам, але значно покращилося».

Що отримав «Морган Стенлі» за усі свої зусилля (окрім 360 мільйонів доларів гонорару за десять років, за даними «Блумберг») — так це безмежну прихильність Владіміра Путіна й Іґоря Сєчіна. Російський президент та його силовики вчилися уживатися з такими величезними іноземними бізнесами, як «Кока-кола», «Дженерал електрік», «Тойота», «Даймлер Крайслер», які вели свої справи на суверенній російській землі. Але улюблений американський банк був особливим випадком. Путін і Сєчін приватно віншували Джона Мака, голову ради директорів «Морган Стенлі» в президентському маєтку під Москвою. Коли багаторічному очільнику московського офіса Рейру Сімоняну на знак визнання його внеску у вражаюче ІРО «Роснєфті» вручали орден Пошани, Мака запросили відвідати церемонію. Сєчін також включив Мака до кола обраних запрошених у круїз Невою того вечора. «Сєчін ставився до Мака добре й шанобливо», — пізніше згадував Сімонян, слова якого наводять журналісти «Блумберг», котрі розкрили довгу, нудотну історію «Морган Стенлі» в Росії.

Мак чудово розумів чого варті лояльність і дружба і їхню важливість. Наприклад, він знав, що для бізнесу було б корисно здійснити тривалу поїздку в Сочі, на російське узбережжя Чорного моря, щоб віддати належне щорічному Інвестиційному форуму. Того дня у Сочі з Путіним публічно зустрічалися керівники інших американських великих корпорацій. Російський лідер ставився до кожного з них шанобливо, але без особливої теплоти. «Ми радо вітали б розширення діяльності вашої компанії в Росії, — сказав Путін керівнику інвестиційної групи з Техасу, яка відкрила в Москві перший офіс. — І сподіваємося, що ви знайде нові можливості для інвестицій ваших капіталів і капіталів, якими ви керуєте».

«Ми будемо раді, якщо ви розширите свою присутність на російському ринку і співрацюватимете з російськими партнерами, наслідком чого стане розвиток бізнесу й обмін технологіями», — сказав він Джеффрі Іммельту з «Дженерал електрик».

До Мака Путін звернувся показово інакше; голова ради директорів «Морган Стенлі» зайшов занадто далеко у питаннях юридичної і фінансової порядності, допомагаючи Путіну розбудовувати його величезний міжнародний нафтовий концерн, і це забезпечувало Маку приязнь й особливе визнання, як то належить лояльному й шанованому другу. Похваливши угоди Мака, що становили 11 мільярдів доларів, у найважливішій енергетичній галузі федерації, Путін зауважив: «Ми сподіваємося, що ця робота триватиме з користю як для наших партнерів, так і для російських учасників цих проєктів. Російський уряд, зі свого боку, всіляко сприятиме цьому бізнесу». Після чого Путін впав у сентименти. «У мене виникає бажання згадати рядки одного з наших покійних поетів, Окуджави, — сказав Путін Маку. — Він був дуже популярний, і досі таким лишається. Якось він написав: «Возьмемся за руки друзья, чтоб не пропасть по одиночке».

Мак відбив удар. «Справді, — відповів він, — ми не пропали, бо йдемо в одній зв’язці».

РОЗДІЛ 4

Аферист

Незважаючи на всю харизму нафтовиків-бурильників, брутальну силу й необачну нерозсудливість нафтогазової індустрії, центральними героями цієї драми найчастіше ставали люди в зелених козирках7. У центрі подій справді опиняється напрочуд багато фінансистів вищої ланки. З їхньою власною харизмою — у деяких випадках їм було її не позичати.

Обрі Макклендон й досі пам’ятав, коли саме остаточно вирішив робити кар’єру в нафтогазовій галузі; про це він якось розповів репортеру із «Роллінг стоун», розпиваючи з ним пляшку французького бордо за 400 доларів зі свого погреба у приватній залі одного зі своїх ресторанів в Оклахомі. За його словами, 1981 року він був на останньому курсі Університету Дьюка і, як будь-який бухгалтер-початківець, переглядав статті у «Волл-стріт джорнал», коли його око вихопило непересічну історію. Це була оповідка про двох звичайних хлопців, незалежних нафтовиків без особливого капіталу, які випадково обрали правильне місце в басейні Анадарко, неподалік місцини, в якій зростав Обрі. Він пригадував, що зі свердловини випорснув нафтовий фонтан — можливо, найбільший нафтовий фонтан за всю історію країни (насправді все було не так, але саме так йому запам’яталося). «Вони продали свої частки «Вашингтон газ енд лайт» й отримали чек на 100 мільйонів доларів, — розповів він журналісту. — І я подумав: «Ці два чуваки, які просто пробурили свердловину, випадково втрапили в ціль». Це засіло в мені по-справжньому».

Того вечора йому якраз минуло за п’ятдесят, він надавав перевагу гарно скроєним дорогим костюмам у смужку і консервативним окулярам без оправи. Копицю його хвилястого волосся вкрила сивина. Але в Обрі Макклендоні все