Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

полицях, столах та стільцях. Мармурові сходи, що вели на горішні поверхи, були забиті подертими полотнами, на деяких відчувалися сліди люті, з якою автор нищив їх. Дійшовши до центрального атріуму, Сервантес опинився під великим снопом імлистого місячного сяйва, що сочилося крізь баню, яка вінчала палац; під нею пурхали голуби, і луна від їхніх крил ширилася коридорами та за­недбаними кімнатами. Він приклякнув перед одним портретом і впізнав на полотні нечітке обличчя, незакінчений, як і інші, образ Франчески ді Парми.

Сервантес роззирнувся навкруги й побачив сотні таких самих — усі полишені, усі незавершені. І тоді зрозумів, чому ніхто вже давно не бачив майстра Джордано. Митець, у безнадійному намаганні віднайти втрачене натхнення й ухопити осяйність Франчески ді Парми, з кожним мазком почав утрачати глузд. Його божевілля залишило слід на незакінчених полотнах, розкиданих по всьому палацу, немов шматки зміїної шкури.

— Я вже давно чекаю на вас, — промовив голос за його спиною.

Сервантес обернувся. Схудлий старий з довгим сплутаним волоссям, у брудній одежі, зі склянистими почервонілими очима, посміхаючись, дивився на нього з кутка зали. Він сидів на підлозі, у компанії пляшки з вином та келиха. Маестро Джордано, один із найславетніших митців свого часу, перетворився на божевільного злидаря у власній оселі.

— Ви прийшли забрати її, правда ж? — запитав він. Сервантес не знайшов, що відповісти. Старий художник налив собі ще один келих вина й підніс його, ніби на знак тосту. — Мій батько збудував цей палац для мене, знаєте? Сказав, що він захистить мене від світу. Але хто ж захистить нас від нас самих?

— Де Франческа? — запитав Сервантес.

Художник довго дивився на нього, смакуючи вино з глузливою гримасою.

— Чи ви й справді вірите, що здобудете перемогу там, де стільки людей зазнали невдачі?

— Я не шукаю ніякої перемоги, маестро. Лише прагну звільнити дівчину, яка не заслуговує на життя в такому місці.

— Смілива шляхетність того, хто бреше навіть самому собі, — виголосив Джордано.

— Я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися з вами, маестро. Якщо ви не скажете мені, де вона, я сам її відшукаю.

Джордано допив вино й кивнув.

— Я не затримуватиму вас, юначе.

Джордано підвів погляд до імлистих сходів, що вели під саму баню. Сервантес вгледівся в напівморок і побачив її. Франческа ді Парма, світлисте видіння серед пітьми, повільно спускалась, її постать була оголена й боса. Сервантес поквапився скинути плащ і накрив її, обійнявши. Безмежна печаль її погляду зустрілась із його очима.

— Йдіть звідси, шановний пане, з цього проклятого місця, доки ще є час, — прошепотіла вона.

— Піду, але у вашому товаристві.

Джордано зі свого кутка плескав цій сцені.

— Велична сцена. Опівнічні закохані на сходах у небо.

Франческа подивилася на старого художника, чоловіка, що тримав її ув’язненою протягом пів року, лагідно й без жодної ознаки озлоблення. Джордано ніжно всміхнувся, наче закоханий підліток.

— Пробач мені, серце, що я не був тим, на що ти заслуговуєш.

Сервантес хотів повести її звідти, але вона прикипіла поглядом до свого тюремника, чоловіка, що, здавалося, був на грані останнього подиху. Джордано знов наповнив келих і простягнув їй.

— Останній ковток на прощання, серце моє.

Франческа, відвівши руку Сервантеса, підійшла до Джордано й стала перед ним на коліна. Простягла долоню й погладила його помережане зморшками обличчя. Митець склепив повіки й поринув у насолоду цього доторку. Перш ніж відійти, Франческа прийняла з його рук келих і випила вино. Вона пила повільно, заплющивши очі, тримаючи келих обома руками. Потім випустила його з рук, і скло розлетілося на тисячу скалок у неї під ногами. Сервантес підтримав її, і вона заніміла. Не сподобивши художника останнім поглядом, Сервантес рушив до головних дверей палацу з дівчиною на руках. Вийшовши назовні, він побачив, що варта й слуги чекають на нього. Жоден з них не зробив і поруху, аби затримати його. Один із озброєних охоронців держав за вуздечку чорного коня, якого й підвів до Сервантеса. Той повагався, перш ніж узяти збрую з його рук. Щойно він це зробив, варта вишикувалась і мовчки споглядала його. Він осідлав коня, тримаючи перед собою Франческу. І вже рисив на північ, коли з-під бані палацу Джордано вирвалося полум’я, і римське небо забарвилося шарлатом і попелом. Вони їхали вдень, а ночі проводили в заїздах і постоялих дворах, де монети, які Сервантес знайшов у саквах, дозволили їм укриватися від холоду й підозр.

І мало проминути кілька днів, перш ніж Сервантес звернув увагу на віддих з ароматом мигдалю на губах Франчески й на темні кола, що почали вимальовуватися довкруж її очей. Щоночі, коли дівчина щиро віддавала Сервантесові свою голизну, він розумів, що це тіло поступово випаровується з його рук, що отруєний келих, яким Джордано вирішив звільнити її й себе самого від прокляття, палав у її венах і пожирав її. Під час подорожі вони зупинялись у найкращих заїздах, де лікарі й мудреці обстежували її, але їм не вдавалося розкрити причину недуги. Франческа гасла вдень, здатна заледве говорити чи підтримувати очі розплющеними, і воскресала вночі, у сутінках ліжка, очаровуючи поетові чуття й спрямовуючи його руки. Під кінець другого тижня їхньої дороги він раптом знайшов її уночі, коли вона бродила під дощем біля озера, що лежало поряд із прихистком, де вони зупинились. Дощ стікав по її тілу, а вона, розкинувши руки, підвела обличчя до неба, ніби сподівалася, що перлисті краплі, які вкрили тіло, могли вирвати з неї прокляту душу.

— Ти маєш залишити мене тут, — сказала вона йому. — Забути мене й продовжити свій шлях.

Та Сервантес, бачачи, як із кожним днем згасало світло дівчини, пообіцяв собі ніколи не сказати їй прощай і боротися, доки лишатиметься хоч іскра життя в її тілі, аби вона не згасла. Аби вона була поряд.

Коли вони перейшли Піренеї через перевал, що вів до Іберійського півострова неподалік від середземноморського узбережжя, й попрямували до Барселони, у Сервантеса вже нагромадилося сто сторінок рукопису, який він створював по ночах, спостерігаючи, як вона спить, охоплена неспокійним сном. Він відчував, що слова, образи, пахощі, якими повнилося його письмо, були тепер єдиною можливістю підтримати в ній життя. Щоночі, коли Франческа віддавалася його обіймам, а потім сну, Сер­вантес гарячково намагався відтворити на папері її душу через тисячу й одну фантазію. Коли за декілька днів його кінь упав замертво поблизу барсе­лонських мурів, створена ним драма вже була закінчена, й у Франчески, здавалося, знов забився пульс і заіскрився погляд. Знов їдучи, він снив наяву, що у цьому приморському місті знайде притулок і надію, що якась дружня душа допоможе знайти того, хто надрукує рукопис, і що