Макс Фріш - Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш

що я йду не повільніше, ніж він, тож я йшов, як і решта, і тому від перехрестя до перехрестя він трохи випереджав мене, інколи я був навіть ладен припинити безглузде стеження, але потім, перед червоним вогнем світлофора, ми щоразу опинялися в одному гурті. Я ще не бачив його обличчя, а коли одного разу, скориставшись прогалиною в юрбі перехожих, порівнявся з ним, він дивився в протилежний бік. Іншого разу він зупинився перед вітриною, тож я бачив його відображення в ній, проте не озвався до нього — а втім, про його обличчя не йдеться, — і я зайшов до першого-ліпшого бару, щоб нарешті поснідати... Друге, що впало мені у вічі, — його шкіра, таку міг мати тільки американець: молоко з ластовинням і ніби щойно вимита милом. І все-таки я йшов за ним далі. Ззаду я б дав йому років тридцять п’ять — чудовий вік. Я вже навіть замовив квиток на зворотний авіарейс і, власне, збирався протинятися кілька годин до літака, можливо, в Центральному парку. «Sorry!»[1] — кинув він, штовхнувши мене, а я відвернувся й далі дивився на нього тільки ззаду. Він був у темно-сірому плащі, й мене цікавило, куди він заведе мене. Інколи чоловік, здавалося, й сам не знав, вагався й видавався немов розгубленим посеред Мангетена. Що довше ми йшли, то більшу прихильність відчував я до нього. Я міркував: з чого він живе, що робить, як живе, що вже сталося в його житті, а чого ще не було, що він думає, йдучи отак поміж мільйонів людей, і за кого вважає себе. Я бачив його біляву голову понад сірим плащем, ми щойно перетнули 34-ту вулицю, як він несподівано зупинився запалити сигарету; я запізно помітив і тому, через свою неуважність, пройшов повз нього саме тоді, коли він уперше затягнувся, бо інакше, мабуть, скористався б нагодою й чемно запропонував би запальничку, щоб заговорити до нього. Озирнувшись, я побачив, що в нього на голові немає волосся, і, звичайно, зразу сказав собі, що це, мабуть, уже не той чоловік, певне, я загубив його серед натовпу і сплутав із кимсь іншим, темно-сірих плащів багато. А проте злякався, бо він раптом виявився п’ятдесятирічним чоловіком. Я не міг отямитися. «Can I help you ?»[2] — запитав він, а оскільки я був безпорадний, пішов собі далі, пустивши димок понад плечем. Був синій, сонячний день, але в затінку пекло холодом і дув вітер, осяяні сонцем хмарочоси відбивались у скляних затінених стінах, і годі було встояти на місці серед холоду тих ущелин. А чому він не може бути п’ятдесятирічним чоловіком? Тепер уже йшлося про його обличчя. Чом би не мати лисину на голові? Я б охоче ще раз глянув на нього спереду, але такої нагоди вже не трапилося, щоправда, він тепер ішов повільніше, ніж той, молодший до нього, але несподівано зник у дверях, і, хоча я кинувся за ним, завагавшись на дві-три секунди, я лише встиг помітити, як він заходив у ліфт, бронзові двері якого обслуговував негр в уніформі; двері повільно, невблаганно зачинялися (мов у крематорії), дарма що я одразу, встромивши недопалок у звичайне в цій країні відро з піском, скочив у сусідній ліфт, стояв у тлумі разом з іншими людьми, що, тільки-но зайшовши, називали свій поверх і виходили, коли оголошували той поверх; я стояв і дивився, як спалахують миготливі цифри, аж поки зрештою опинився наодинці з негром і стенув плечима, коли він запитав, куди мені треба: будівля мала сорок сім поверхів...

Чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід, — здається, не можна жити з досвідом, про який ти не склав оповідки, і часом я уявляв собі, ніби хтось інший докладно розповідає про мій досвід...

(Бармен — ні.)

Світанок перед відчиненим вікном невдовзі по шостій годині ранку постає, немов стіна урвища, як сірий і суцільний граніт, і з того граніту виривається неначе крик, проте безгучний, зненацька виринула коняча голова з виряченими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, тварина, намагаючись вискочити з граніту, зазнала в першій спробі невдачі, й ніколи, бачу, ніколи не пощастить їй вирватися з каменю, тільки голова і розмаяна грива несамовито виткнулися з граніту, голова, сповнена страху перед смертю, тіло лишалося всередині, без надії, білі, безумні очі дивилися на мене, просили пощади...

Я запалив світло.

Лежав, але не спав.

Я бачив:

...зненацька заціпенів чоловік із червоної теракоти, безживний, теракоти або дерева, з білими, мов крейда, зубами і лискучо-чорними ніздрями, все намальоване вправною рукою, коняча голова безгучно поволі ввійшла назад у скелю, що безгучно закрилася, суцільна, мов світанок перед вікном, сіра, як граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з барвистими машинами, всі вони мчать до Єрусалима (не знаю, звідки я знаю про це!), колона барвистих, мов іграшки, автомобільчиків.

Я подзвонив.

На вулиці дощ.

Я лежав із розплющеними очима.

Коли нарешті прийшла медсестра й запитала, що сталося, я попросив про ванну, але виявилось, що такої пори й без дозволу лікаря це річ неможлива; натомість вона дала мені соку й закликала бути розважливим; я повинен спати, казала вона, щоб мати завтра добрі дані медичного огляду і в суботу мене могли виписати; пішла й погасила світло...

Я уявляю собі:

Коли нарешті прийшла молода медсестра-латишка (її звали Ельке), то побачила пусте ліжко: хворий сам собі дозволив прийняти ванну. Він спітнів, а оскільки хотів скупатися, стояв голий у хмарі водяної пари, коли почув її докори, проте не бачив її, а Ельке обурилася й заявила, мовляв, він не знає, що чинить. Потім зачинила вікно, і, коли сірий туманець, що вкрив навіть дзеркало, мало-помалу розвіявся, хворий раптом збагнув, що він голий, і розсміявся. Він повинен лягти в ліжко, наполягала вона, слід одразу закривати кран, і нехай він не чинить, що йому заманеться, але голий чоловік заступав їй шлях і, тієї миті нічого не маючи напохваті, щоб закритися від дівчини, зарадив собі жартом: «Я Адам!» Але її ці слова не розсмішили. А хворий і сам не знав, чого він сміявся. Чому він захотів купатися такої пори, запитала вона професійно, та ще й без дозволу лікаря? Потім проворно дістала з шафи махрового рушника, щоб покласти край безглуздій ситуації, мовчки подала хворому, щоб той не замерз, а він приглядався до Ельке так, наче побачив її вперше. Дівчина