Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

В цих жартах немає нічого смішного, але хлопчик і батько завжди сміються разом після них. Ну а мати ніколи не дасть якоїсь дотепної відповіді, на це в неї немає хисту. «Смійтеся, якщо хочете», — каже вона.

Потім одного дня, без пояснень, мати припинила їздити на велосипеді. Невдовзі зник і велосипед. Ніхто не сказав ані слова, але хлопчик знає, що вона переможена, її поставили на місце, і знає, що й на нього припадає частина провини. «Коли-небудь я загладжу її», — пообіцяв він собі.

Спогад про матір на велосипеді не полишає його. Вона крутить педалі на Тополиній авеню, тікає від нього, тікає назустріч своєму бажанню. Хлопчик не хоче, щоб вона їхала. Не хоче, щоб вона мала своє бажання. Він хоче, щоб вона завжди була вдома, чекала його, коли він повертається додому. Він не часто ставав поряд із батьком проти неї, бо прагнув усім серцем бути поряд із нею проти батька. Але в даному разі він став на бік чоловіків.

2

Хлопчик не розповідає матері ні про що. Своє життя в школі він тримає у великій таємниці від неї. Вона нічого не повинна знати, вирішує він, крім того, що з’являється в його табелі за чверть, який має бути бездоганним. Він завжди першим приходить до класу. Його поведінка завжди буде Дуже Добра, його успіхи — Чудові. Поки табель бездоганний, мати не матиме права ставити запитання. Це договір, який він уклав у своїй голові.

А в школі трапляється те, що хлопців б’ють. Таке відбувається щодня. Хлопцям наказують нагнутися і доторкнутися до пальців ніг, а потім їх шмагають лозиною.

У третьому класі він мав однокласника на ймення Роб Гарт, і вчителька надто полюбляла його бити. Вчителькою в третьому класі була дратлива жінка з пофарбованими хною косами, звали її міс Остгюйзен. Батько-мати якось дізналися, що її звуть Марі Остгюйзен; вона брала участь у театральних виставах і ніколи не виходила заміж. Вона вочевидь мала своє життя й за межами школи, але хлопчик не міг уявити його собі. Він не міг уявити собі, що вчитель має життя за межами школи.

Міс Остгюйзен поривала лють, вона викликала Роба Гарта з-за парти, наказувала йому нагнутися і періщила по сідницях. Удари швидко падали один за одним, лозина насилу встигала відскакувати від сідниць. Коли міс Остгюйзен припиняла, обличчя в Роба Гарта паленіло. Але він не плакав, насправді він міг почервоніти тільки тому, що нагнувся. Натомість у міс Остгюйзен важко здіймалися груди, здавалося, ніби вона на грані сліз — сліз, а також інших секрецій.

Після цих нападів некерованої пристрасті увесь клас замовкав і мовчав аж до дзвоника.

Міс Отсгюйзен ніколи не вдалося змусити Роба Гарта заплакати, можливо, саме тому вона так шаленіла над ним і била його нещадно, сильніше, ніж будь-кого іншого. Роб Гарт — найстарший хлопець у класі, майже на два роки старший від хлопчика (він наймолодший); йому здається, що між Робом Гартом і міс Остгюйзен щось діється, і він невтаємничений у те.

Роб Гарт високий і гарний своїм недбальством. Хоча Роб Гарт не дуже тямущий і, можливо, навіть ризикує не виконати навчальних норм, хлопчика вабить до нього. Роб Гарт — частина світу, ввійти до якого він ще не дібрав засобу: світу сексу і биття.

Ну, а сам хлопчик не хоче, щоб його шмагала міс Остгюйзен чи будь-хто інший. На саму думку про биття він аж корчиться від ганьби. Немає нічого, чого б він не ладен був зробити задля порятунку від побоїв. У цьому своєму бажанні він неприродний і знає про це. Він походить із неприродної й ганебної родини, де не тільки дітей не б’ють, а й до старших людей звертаються на ім’я, ніхто не ходить до церкви, а взуття взувають щодня.

Кожен учитель у його школі, чоловік чи жінка, має лозину й повну свободу шмагати нею. Кожна з цих лозин має свою особистість, свій характер, хлопцям він відомий, і про нього точаться безкінечні розмови. Вдаючи знавців, хлопці розводяться про характер лозин і якість болю, якого вони завдають, порівнюють рухи рук і зап’ястків учителів, які вимахують ними. Ніхто не згадує про ганьбу, коли учня викликають, нагинають і шмагають по заду.

Без власного досвіду хлопчик не може брати участі в цих розмовах. Проте знає, що біль — не найголовніше. Якщо решта хлопців можуть терпіти біль, тоді може й він, бо його сила волі набагато більша. А от ганьби він ніяк не потерпить. Ганьба буде таким лихом, боїться він, таким страхіттям, що він цупко вчепиться за парту й відмовиться вийти, коли його викличуть. А це стане ще більшою ганьбою — ця відмова вирізнить його й налаштує проти нього решту хлопців. Якщо коли-небудь трапиться, що його таки викличуть, щоб бити, та сцена буде така принизлива, що він ніколи не зможе знову прийти до школи; зрештою, не лишиться ніякого виходу, як накласти на себе руки.

Тож ось про що йдеться. Ось чому він у класі ніколи не видає жодного звуку. Ось чому він завжди охайний, його домашнє завдання завжди виконане, ось чому він завжди знає відповідь. Він не сміє помилитись. Якщо він помилиться, є ризик, що його поб’ють, а якщо його битимуть або ж він чинитиме опір, щоб не били, різниці немає, він загине.

Дивна річ, було б досить одного побиття, щоб розбити чари страху, які міцно скували його. Він добре знає про це, і якби якимсь чином його притьмом побили, перше ніж він мав би час обернутися в камінь і чинити опір, якби насильство над його тілом здійснили швидко, силоміць, він мав би змогу вийти на тому боці нормальним хлопцем, здатним легко приєднатися до розмови про вчителів та їхні лозини, різні ступені та відтінки болю, якого вони завдають. Але він сам не здатний перескочити цього бар’єру.

Він звинувачує матір, що вона не била його. Водночас радіє, що ходить узутий, бере книжки з публічної бібліотеки і не ходить до школи, коли застудиться, — це все вирізняє його, — але сердиться на матір, що вона не має нормальних дітей і не змушує їх жити нормальним життям. Батько, якби батько взяв усе під контроль, то перетворив би їх у нормальну родину. Батько нормальний геть у всьому. Хлопчик удячний матері, що вона захищає його від батькової нормальності, тобто, так би мовити, від принагідного гніву п’яного батька і погроз побити його. Водночас він