Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

України останнього десятиліття ХІХ ст. — першої чверті ХХ ст. було небагато, а їх вплив на громадсько-політичні процеси в суспільстві важко переоцінити. Такі, як він, торували політичні шляхи для цілої нації, і тому у сьогоденній Україні ми прагнемо знати про них якомога більше.

Відгуки про Міхновського залишили багато сучасників, причому спектр оцінок, які давалися Міхновському, був надзвичайно широкий — від вкрай негативних до апологетичних. Але майже завжди перед читачем поставала не жива людина з її шуканнями, пристрастями, досягненнями і помилками, а символ, інколи — суха, заформалізована схема. Напевне, інакше не могло і бути — адже всі ці оцінки давалися політиками, від яких годі було чекати об’єктивності і неупередженості.

На сприйняття Міхновського нашими сучасниками особливо впливає той факт, що його опонентами і жорсткими критиками були видатні діячі українського визвольного руху, у т. ч. М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Б. Мартос, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. До їхньої думки в українському суспільстві прислуховувалися за життя Миколи Міхнов-ського і прислуховуються тепер.

Погляди Міхновського різко контрастували зі світоглядом традиційного українця. І у цьому відношенні Міхновський не був «дитиною свого часу». Здається, що він взагалі жив у іншому, ніж його сучасники, часовому вимірі. Тодішнє українське суспільство не готове було визнати природність і органічність інших поглядів. Носії цих поглядів були приречені на місце марґіналів українського політикуму. Лідери українського руху відмовляли їм навіть у праві на існування, хоча вони, без сумніву, мали це право, що підтвердили наступні десятиліття української історії.

Сьогодні ситуація змінилася. Ми приходимо до принципового визнання «нормальності» української нації. Якщо це справді так, то ми повинні визнати і право на існування в її інтелектуальному середовищі того, що М. Бахтін називає «численними свідомостями з їхніми світами». Розглядаючи світоглядні позиції Міхновського під цим кутом зору, Марія Кармазіна цілком слушно називає серед цих свідомостей і лібералізм, і соціалізм, і консерватизм, і націоналізм: «Сприймаючи їх рівноправними і не віддаючи жодному з вказаних напрямків переваги (тобто, сприймаючи поза ідеологічними уподобаннями чи упередженнями), ми оцінюємо кожну з них, керуючись тим, яким є її внесок в інтелектуальну скарбницю народу, в розвиток української нації в системі європейських націй як державних, так і — винесемо окремим рядком — недержавних»[1].

Започаткував дослідження життєвого шляху Міхновського один з його однодумців Сергій Шемет, який виступив 1925 р. з посмертною згадкою про нього[2]. Невелику брошуру про діяльність Міхновського в дореволюційні роки видав Р. Борис[3]. У 20-ті — 30-ті рр. про нього писали також Ю. Коллард, В. Євтимович, О. Коваленко та інші сучасники Міхновського[4].

В роки Другої світової війни, коли ідея самостійності України знову набула масової підтримки, в колах ОУН виникла ідея створення книги про Миколу Міхновського. Певно, мова йшла про видання пропагандистського характеру. За цю роботу взявся добрий знайомий М. Міхновського, з яким той співпрацював у 1917-1918 рр. в Українській хліборобсько-демократичній партії, Віктор Андрієвський. Але під час війни рукопис безслідно зник, так і не побачивши світ. Лише 1950 р. Віктор Андрієвський опублікував у Західній Німеччині скорочену версію цього матеріалу[5]. 1974 р. ця версія у формі статті була опублікована у «Визвольному шляху».

Після закінчення Другої світової війни в США над біографією Міхновського працював Петро Мірчук. 1960 р. у Філадельфії була опублікована його невеличка монографія під назвою «Микола Міхновський. Апостол української державності». Про ідеологічну спрямованість книжки, крім назви, свідчить і її передмова, у якій зазначено: «Тоді, коли про різних руїнників-“атаманів” написано безліч споминів, повістей, праць, про великого апостола Української Державності Миколу Міхновського, про того, кому революційні події в Україні після розвалу царської Росії завдячують свій національно-державницький характер, ще й досі не написано ні однієї монографії, ні однієї основнішої праці»[6]. Монографія Мірчука є досьогодні найповнішим описом життя Міхновського, хоча вона побудована, значною мірою, на припущеннях і грішить численними неточностями. Зокрема, Міхновському Мірчук приписує ряд видатних ініціатив українського руху: утворення «Братства тарасівців» і авторство його документів, організацію Революційної української партії (РУП), Центральної Ради тощо. За цю схильність до ідеалізації Міхновського Петро Мірчук гостро критикувався в зарубіжній україністиці. Зокрема, Р. Млиновецький (Роман Бжеський) стверджував, що все, що робив у 1917-1918 рр. Микола Міхновський, було не його власною ініціативою, а виконанням завдань «Братства самостійників», від імені якого він діяв[7].

У 50-ті рр. з амбітним проектом — створення політичної біографії Миколи Міхновського — виступив журналіст і публіцист, член Проводу ОУН Зиновій Книш. Він зібрав і опублікував свідчення ще живих тоді сучасників Міхновського, очевидців подій, деякі документи, що характеризували його життєвий шлях[8]. Але йому, як, зрештою, й усім іншим авторам, не вдалося навіть установити найважливіших дат життя М. Міхновського (зокрема, день народження, роки навчання у гімназії, рік вступу до університету і його закінчення, інші рубіжні етапи життя тощо).

Нічого несподіваного у цьому немає. Маючи у своєму розпорядженні, головним чином, матеріали мемуарного характеру, на щось більше З. Книш, як й інші дослідники, розраховувати не міг. На відміну від багатьох своїх сучасників, Микола Міхновський не залишив автобіографії, спогадів або щоденника. Про нього писали інші, у тому числі й ті, хто мав у свій час з Міхновським дуже складні, а то і ворожі відносини. Інших джерел достовірної інформації про його життя за кордоном виявилося також мало, бо доступ іноземних дослідників до радянських архівосховищ був обмежений, а вітчизняні автори не мали можливості писати про діячів українського визвольного руху.

Сучасні українські історики мають значно кращі можливості для дослідження біографії Миколи Міхновського. У їх розпорядженні — архівосховища, рукописні фонди, бібліотеки. Та скористатися усім цим належним чином вони не зуміли, хоча за останнє десятиліття і написали декілька статей, у яких, враховуючи історичний досвід ХХ ст., робиться спроба визначити місце і роль Міхновського в українському визвольному русі[9]. Прийшов час для створення узагальнюючої роботи про М. Міхновського, яка б, по можливості, в комплексі розкрила його життєвий шлях. Без вирішення цього завдання загальна картина історичного процесу в Україні наприкінці ХІХ — у першій чверті ХХ ст. залишиться неповною, до певної міри, однобокою.

Автор цих рядків зробив спробу, спираючись на весь комплекс документів і матеріалів, у тому числі раніше неопублікованих, вирішити частину цього важливого завдання — проаналізувати формування світогляду Миколи Міхновського і становлення його як особистості. Хронологічно нарис, що пропонується читачеві, охоплює період його життя від народження в 1873 р. до початку 1899 р., коли