Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

— безумовно, легшої — Кроче{8}. Я прочитав майже всі книги Кроче і не завжди з ним згодний, але відчуваю його зачарування. Зачарування, як зазначив Стівенсон{9}, — одна з найважливіших ознак письменника. Без зачарування все інше марне.

Я читав «Божественну комедію» багато разів, у різних виданнях, і мав можливість утішатися коментарями. З усіх тих видань мені б хотілося виокремити два: Момільяно{10} й Грабера{11}. Пам’ятаю також видання Гуго Штайнера{12}.

Я читав усі видання, які знаходив, і розважався, ознайомлюючись з різними коментарями, різними тлумаченнями цього багатогранного твору. Я пересвідчився, що в більш давніх виданнях переважає теологічний коментар, у виданнях XIX сторіччя — історичний, а нині — естетичний, який звертає нашу увагу на акцентуацію кожного вірша — одну з найбільших чеснот Данте.

З Данте порівнювали Мілтона{13}, однак Мілтон має одну-єдину мелодію: ту, що по-англійськи зветься «піднесеним стилем». Ця мелодія завжди однакова, незалежно від почуттів персонажів. У Данте ж, як і в Шекспіра, мелодія супроводить почуття. Інтонація та акцентуація — ось головне, кожна фраза повинна читатися й читається вголос.

Кажу, читається вголос, бо коли ми читаємо вірші насправді чарівні, насправді добрі, то зазвичай робимо це вголос. Добрий вірш не дозволяє, щоб його читали пошепки або мовчки. Якщо ми можемо так вчинити, то це нікудишній вірш: справжній вимагає, щоб його промовляли. Вірш завжди нагадує, що — перш ніж стати мистецтвом писемним — він був мистецтвом усним, був піснею.

Дві фрази підтверджують це. Одна належить Гомерові чи тим грекам, яких ми звемо Гомером, і стверджує в «Одіссеї»[4]: «Все це боги учинили і виткали людям загибель, щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх». Друга, набагато пізніша, належить Малларме{14} і повторює мовлене Гомером, але не з такою чарівністю: tout aboutit en un livre — все заради книги. Тут є дві відмінності: греки мовлять про майбутні покоління, які оспівають минувшину, Малларме говорить про предмет, про одну річ з-поміж інших — книгу. Однак думка та сама, думка, що ми створені для мистецтва, для пам’яті, для поезії або, можливо, для забуття. А проте щось залишається, і це щось — історія чи поезія, відмінність між якими не є істотною.

Карлайл та інші критики завважили, що найприкметнішою рисою Данте є інтенсивність. І коли взяти до уваги, що поема складається з сотні пісень, видається справжнім дивом, що ця інтенсивність не слабне, за винятком деяких місць «Раю», які для поета були світлом, а для нас — тінню. Я не пригадую аналогічного прикладу в іншого письменника — хіба що Шекспірів «Макбет», який починається сценою з трьома відьмами чи то парками{15}, чи то згубними сестрами й триває далі аж до смерті героя, і в жодному місці його напруга не спадає.

Хочу відзначити іншу рису: вишуканість Данте. Ми завжди думаємо про похмуру та повчальну поему флорентійця й забуваємо, що твір повен принад, зачарувань і милих речей. Ці милі речі є складовою сюжету. Приміром, Данте прочитав, мабуть, у якійсь книзі з геометрії, що куб є найбільш стійкою ємністю. Це звичайна, аж ніяк не поетична думка, але Данте вживає її як метафору людини, змушеної терпіти нещастя: buon tetragono а і colpe di fortuna; себто людина добрий чотирикутник і куб долі, й це насправді дивовижно.

Пригадую також цікаву метафору зі стрілою. Данте хоче, щоб ми відчули швидкість стріли, що залишає лук і влучає в ціль. Він каже, що вона встромляється в ціль і що вихоплюється з лука, і залишає тятиву; він міняє місцями початок і кінець, аби показати, як швидко все відбувається.

Один вірш завжди приходить мені на пам’ять. Це той вірш з Першої пісні «Чистилища», в якому йдеться про ранок, неймовірний ранок на горі Чистилища, на Південному полюсі. Вийшовши з бруду, суму та жахіття Пекла, Данте мовить dolce color d’oriëntal zaffiro. Вірш змушує голос до такої повільності. Слід казати oriëntal:

dolce color d’oriëntal zaffiro

che s’accoglieva nel sereno aspetto

del mezzo puro infino al primo giro[5].

Я хотів би зупинитися на цікавому механізмі цього вірша, хіба що слово «механізм» заважке для того, що я хочу сказати. Данте змальовує східне небо, змальовує вранішню зорю й порівнює колір зорі з сапфіром. Порівнює його з сапфіром, названим «східним», тобто сапфіром Сходу. Рядок dolce color d’oriëntal zaffiro містить гру дзеркал, оскільки Схід пояснюється кольором сапфіру, а сам цей сапфір є «східним сапфіром». Тобто наділений багатством слова «східний» сапфір повен, сказати б, «Тисячі й однієї ночі», якої Данте не знав і яка, однак, тут присутня.

Нагадаю також знаменитий останній рядок П’ятої пісні Пекла: е caddi come corpo morto cade[6]. Чому падіння відлунює? Завдяки повторенню слова «падати».

Уся «Божественна комедія» повна таких знахідок. Проте життєздатністю вона завдячує своїй розповідній манері. В часи моєї молодості оповідальний стиль зневажався, його називали оповідкою, забуваючи, що поезія починалася з оповіді, що біля витоків поезії була епіка, а епіка — це первісний жанр: поетичний і розповідний. В епіці присутній час, у ній є минуле, теперішнє та майбутнє; все це містить поезія.

Я порадив би читачеві забути ворожнечу гвельфів і гібелінів{16}, забути схоластику, забути навіть міфологічні алюзії та вірші Вергілія, які Данте повторює, часом покращуючи їх, попри те, що вони блискуче написані латиною. Варто — принаймні на початку — дослухатися оповіді. Гадаю, ніхто не в змозі цього уникнути.

Отже, ми проникаємо в оповідь, і притому проникаємо майже в магічний спосіб, адже в наші дні, коли розповідається щось неймовірне, це відбувається тому, що недовірливий письменник звертається до недовірливих читачів і мусить підготувати їм щось неймовірне. Данте не потребував цього: Nel mezzo del cammin di nostra vita / mi ritrovai per una selva oscura[7]. Тобто у тридцять п’ять років «я опинився в темній хащі» — це може бути алегорією, в яку ми, однак, віримо фізично: