Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

Вислизнувши надвір, пішла до хвіртки. У будці хропів старий пес Будяк. Те, що я мимо нього пройшла, на його сні ніяк не позначилося. Тільки почухав за вухом і перевернувся на інший бік. Я наступила на уламок кістки й мало не заволала на весь двір. Вчасно схаменулася і, бурмочучи про себе всякі нехороші слова, накульгуючи, відчинила хвіртку і вийшла на вулицю. Я озирнулася на всі боки – нікого. На небі яскраво світив повний місяць, а поруч із ним весело підморгувало Око Дракона – не інакше як знак. Моторошно, ой як моторошно на повний місяць. Хто зна’, може, мертвяк блукатиме в пошуках людського м'яса або перевертень в горлянку вчепиться, а то ще гірше – вампір на полювання вийде. Але завдяки штатному некроманту, подібні жахи нас уже рік у Курчавому не бентежили. Та все одно – лячно.

Скрипнули двері сінника. Ага! Значить, коханий чекає на мене там. Я помчала до нього як горностай. Хоча жодного разу не бачила цю тваринку живцем, але дуже сподівалася, що мій кульгавий біг схожий на те, як він безшумно мчить лісом.

З чудовим настроєм прибігла до сінника, але тут якась недобра думка закралася у голову. Чому Лавр не покликав мене? Адже ми декілька разів зустрічалися саме тут з ним таємно. Та перед цим він завжди вилазив на дах сараю і стукав у вікно. Дивина та й годі.

Я вирішила прислухатися до себе. Внутрішній голос торочив: «Руто, негайно відчиняй двері і йди вперед. Інакше пропустиш усе найцікавіше». І я зі спокійною совістю безшумно зайшла у великий сарай. У сіні, наваленому під самісінький дах, чувся шурхіт і якісь голоси. Отакої! Тож він не один. А з ким? Невже парубоцьку вечірку тут догулює? Придивилася, у темряві побачила драбину притулену до сіна. Підійнявшись на кілька щаблинок, завмерла, бо під моєю вагою вони застогнали.

– Ти чув? – запитав до болю знайомий дівочий голос.

– Не відривайся, у нас обмаль часу, – відповів голос Лавра, і знову почулася метушня і сопіння.

Щаблинка злегка тріснула, я підібгала ногу, сподіваючись, що так менше важу. Дівчина? Всередині на мить все завмерло. Моя допитливість колись мене погубить, але не зараз. Я просто повинна дізнатися, що там відбувається! Тож, вперед, Руто! Щаблинки мов змовилися – знову застогнали піді мною. І хто тільки користується такими гнилими драбинами?

– Знову. Ти чув?

– Ну, хтозна, може кіт якийсь шурхотить.

– Ти впевнений, що кіт?

– Заспокойся, проходив повз її будинок, спить моя корівонька.

Цікаво, про що це він? І до чого тут корови?

– Нащо ти з нею одружуєшся?

– А то не знаєш!

– Тільки заради грошей?

Я прикрила рот рукою, щоб не закричати.

– Батя каже, що капітал має множитися на інший капітал. А що за тебе можуть дати? Кульгаву кобилу й цапа?

– А як же наше кохання? – дівочий голос тремтів.

– Хто тобі сказав, що я не кохаю тебе? Все залишиться як є.

– А якщо я...

Уривок фрази потонув у новому сопінні, за яким я почула важке дихання Лавра. Стало зовсім цікаво! Що за корівонька спить, і хто зазіхає на моє законне місце? Піднялася ще на кілька щаблів, які знову зрадницьки застогнали, а драбина трохи відхилилася. Я мертвою хваткою вчепилася в неї та ривком нахилила вперед. Обличчям одразу впала в запашне сіно. Як упир, поповзла вгору, уже не переймаючись, що почують. Доповзла до верхньої щаблини – і оніміла. У місячному сяйві побачила як мій коханий спускає з себе штанці.  Яскравою плямою промайнув голий зад. Ах, ти ж, негідник!

Забувши про свою поранену ступню, зіскочила до коханців, зняла з себе шаль і хотіла стьобати по голій сраці Лавра, але пух, тільки полоскотав її.

– А-а-а-а!!! – пронизливо заволала дівчина. Виявляється, розмахнувшись, заїхала їй шаллю в очі.

Лавр від несподіванки гучно чхнув і швидко напнув штани. Його таємна коханка теж завозилася. Одягалася, чи що?

– Руто, це не те, про що ти подумала! Це зовсім не те!.. – заволав Лавр.

– Звісно! А що це?! Ти їжаків тут розлякував голим задом чи це новий обряд знищення нечисті? Некромант підказав, чи як? А може ти вирішив стати добровільним годувальником комарів?

Згадані мною комахи наче чекали цих слів, задзижчали й закружляли над нами, мабуть, вирішували, кого першого куди вкусити.

– Руточка, вибач, я не хотіла, упир поплутав, – заголосила дівчина, і я впізнала свою найкращу подругу, яка з радістю погодилася бути дружкою на весіллі.

– Те, що цей мерзотник на всіх дівок свої чари розпускає, це зрозуміло. І встояти перед ними важко. Але ти?! Як ти могла?! Ти ж моя найкраща подруга, Тайко!

Уже колишня найкраща подруга пирхнула:

– Пудреницю відкривай частіше, щоб свою конопату морду хоч іноді бачити, а не милуйся відображенням в чарках батькової корчми! Хоча, про що я кажу, твоя морда давно в люстерко не влізає.

У сріблястому місячному світлі було видно, як блиснули її зуби в хижій посмішці.

– Та як ти смієш, таке говорити?! – моє обурення не мало меж.

– А хто ти така? Принцеса? Королівна? Чи купчиха якась? Хто ти?