Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

Моя мета, як на те пішло, — показати «граматику» поведінки англійців. Носії мови вкрай рідко можуть пояснити правила граматики рідної мови. Так само й тим, хто «вільно володіє» ритуалами, традиціями та звичаями певної культури, зазвичай, бракує відстороненості, щоб зрозуміло пояснити «основи» цих практик. І тут у пригоді нам стануть антропологи.

Більшість кориться неписаним правилам свого суспільства інстинктивно, навіть цього не усвідомлюючи. Ось погляньмо, ви одягаєтеся вранці, на автоматі, не нагадуючи собі про негласне правило етикету, що забороняє приходити на роботу у піжамі. Якби вас взялася досліджувати антропологиня, вона б запитала: «А чому це ви перевдягаєтесь? А що буде, якщо піти на роботу в піжамі? А як не слід одягатися на роботу? А чому щоп’ятниці “гардеробні” правила інші? Чи всі у вашій компанії так роблять? А чому керівники вищої ланки ігнорують гардеробні п’ятничні правила?». Кінця-краю не було б тим запитанням, аж би вас почало млоїти від її надокучливості. Тоді вона пішла б спостерігати та докучати іншим людям — з різних соціальних груп — і після сотні каверзних питань, понишпоривши всюди як слід, вона врешті-решт розшифрувала б «основи» гардеробу та вбрання у вашій культурі (дивись «Правила дрес-коду»).

Включене спостереження та його недоліки 

Антропологів вчать послуговуватись методом, який ми називаємо «включене спостереження», власне, суть методу полягає у тому, щоб не лише відсторонено та об’єктивно вивчати людей, а водночас і долучатися до їхнього життя та культурних традицій, пізнавати поведінкові та культурні закони по-справжньому, зсередини. Звісно, це все в теорії. На практиці це часто скидається на дитячу гру: ви намагаєтеся водночас плескати себе по тім’ячку і гладити по животі. Мабуть, тому зовсім й не дивно, що антропологи славляться нападами «дослідницької сліпоти» — вони настільки занурюються в культуру, яку вивчають, зріднюються з нею так, що врешті-решт втрачають відстороненість, необхідну для чистоти наукового експерименту. Мабуть, найгорезвісніше «наївне» етнографічне дослідження здійснила Маргарет Мід, а ще — Елізабет Маршал Томас, яка у книжці «Безборонні люди» переконує, що кількість убивств в одному віддаленому від цивілізації племені перевищує кількість насильницьких смертей у Чикаго.

Антропологи побили горшки, сперечаючись про метод включеного спостереження та власне роль спостерігача-учасника. У моїй останній книжці «Плем’я любителів перегонів» я жартую з цього конфлікту: застосовуючи цілющий мовленнєвий лепіт, я характеризую проблему як невпинну боротьбу між Моїм Внутрішнім Учасником та Внутрішнім Спостерігачем. Я розповіла, які запеклі чвари точаться між моїми внутрішніми іпостасями, щоразу, коли назріває конфлікт між я-членкиня племені та я-холоднокровна дослідниця. (Мій легковажний тон сприйняли мало не за єресь, адже про це заведено говорити лише стоячи та урочисто, тож я була здивована, ба, навіть чомусь роздратована, коли один університетський лектор написав мені, що він послуговується моїм «Племенем любителів перегонів» як підручником для пояснення методу спостерігач-учасник. От пнешся зі шкіри, щоб бути інакомислячим бунтарем, а вони раз — та й зробили з вас підручник.)

Звичніше, чи принаймні модніше, присвятити один розділ книжки чи дисертаційної роботи детальному обговоренню — обов’язково щоб з елементами самобичування та тортур — етичних та методологічних ускладнень навколо методу включеного спостереження. Незважаючи на те, що метод покликаний допомагати дослідникові-спостерігачеві побачити культуру з позиції «свого», вам доведеться добрих три сторінки розповідати про усі свої несвідомі етноцентричні упередження та інші культурні бар’єри, що майже унеможливлюють використання цього методу на практиці. Потім заведено взагалі засумніватися у доцільності застосування методу спостереження і, в ідеалі, висловити серйозне занепокоєння стосовно спроможності західної «науки» пізнавати хоча б щось.

І тут недосвідчений читач мав би, цілком резонно, поцікавитися, чому ж ми продовжуємо послуговуватись таким сумнівним, або ж ненадійним, або водночас і тим, й іншим методом дослідження. Та я й сама мучилася цим питанням, поки не зрозуміла, що всі ці скорботні плачі над недоліками та небезпеками включеного спостереження — це така собі захисна мантра, ритуальна пісня, на зразок зворушливих традиційних пісень корінних народів Америки: вони, перш ніж вирушити на полювання чи зрубати дерево, обов’язково співають пісню-прощення, щоб задобрити та упокоїти дух тварини, яку вони от-от уб’ють, або ж дерева, яке небавом зрубають. За менш милостивою версією, ритуал самоприниження антрополога — це хитромудра спроба убезпечитись від критики, випередивши її зізнаннями у власній недолугості: достоту, як це роблять егоїстичні та недбалі коханці, кажучи: «Ой, я такий / така егоїстичний / егоїстична та недбалий / недбала, навіть не знаю, чому ти мене терпиш», — а самі тим часом сподіваються, що таке відверте та сміливе визнання одразу ж знівелює усі недоліки, а то й переведе їх у ранг чеснот.

Незалежно від мотивів, свідомих чи не дуже, ритуальний розділ, присвячений оплакуванню сумної долі дослідника-спостерігача, зазвичай є невимовно нудним. Тому я радше відмовлюсь від усіх наперед виблаганих прощень і омину ці реверанси. Натомість я просто скажу, що, попри всю недосконалість включеного спостереження, ця дивна сукупність відстороненого споглядання та участі у процесі — найкращий відомий на сьогодні метод дослідження такого складного предмета, як людська культура. Отож нам не залишається нічого іншого, як ним скористатися.

Добрий, поганий та незручний

У моєму випадку труднощі, пов’язані з роллю спостерігача-учасника, не такі значні, адже я обрала собі за мету вивчати специфіку культури, до якої належу й сама. І це зовсім не тому, що я вважаю англійську культуру більш захопливим предметом дослідження, аніж інші. Причина цілком приземлена — я бриджуся бруду, дизентерії, смертоносних комах, паскудної їжі та примітивних санітарно-гігієнічних умов, характерних для хат-мазанок «племінних» общин, що їх вивчають мої більш безстрашні колеги.

Оскільки етнографічні студії — царина брутальна, а моє небажання розлучатися з комфортом та ірраціональне тяжіння до культур, що можуть похвалитися домашнім водогоном, сприймають як абсолютно неприпустиму хибу, мені доводилося хоч якось реабілітовуватись в очах колег, і донедавна я вивчала найменш благодатні аспекти життя англійців: проводила дослідження у несамовитих пабах, занюханих нічних клубах, обшарпаних букмекерських конторах та інших закладах такого типу. Виглядає на те, що багаторічне вивчення агресії, розладів, насильства, злочинів та інших форм девіантної та дисфункційної поведінки, що до того ж обов’язково проявляються не в той час і не в тому місці, не додали мені балів в очах етнографів, дослідників хат-мазанок, які звикли до набагато жорсткіших умов.

Відтак, проваливши випробування польовими дослідженнями, я зрозуміла, що врешті-решт можу взятися за предмет мого істинного зацікавлення, а саме — природу доброго тону. Це захопливе поле дослідження залишається майже повністю поза увагою соціологів. За винятком декількох значущих винятків[2], соціологи одержимі вивченням розладів, а не нормативних станів, чомусь усі свої сили вони покладають на дослідження причин тих поведінкових станів, які б наше суспільство воліло звести