Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

Широкі ворота величезної садиби, на території якої легко вмістився б головний майдан Шазіліра, виявилися незачиненими.

– Зарано ви. – З примітної сторожки біля огорожі визирнув охоронець. – А пана Даріана ще немає.

«Звісно, що нема. У нього сьогодні два благодійні бали, і з'явитися там треба обов'язково. Ех, комусь папери розбирати, а інші на танцях гуляють… Життя несправедливе», – Міка перекинулася з охороною кількома словами і ступила на під’їзну доріжку – колись замощену камінням, а нині вкриту трав'яним килимом.

Втім, вона розуміла: губернатор краще сидів би в кабінеті до ранку, ніж вислуховував безкінечні лицемірні промови ейронів – власників будь-яких (для корінних шазілірців конкретні назви ролі не грали) титулів.

Трава після дощових днів почала рости з подвоєною швидкістю, і садівник, затупивши тут не одну косу, не встигав із нею поратися. А, може, просто лінувався, – після від’їзду економки він часто ухилявся від роботи, посилаючись на негоду, поганий інвентар та проблеми зі здоров'ям. Оскільки хвороби завжди були різними і збігалися з марудними завданнями на кшталт знищення всюдисущого сливнику або перекопування квітників, його слова сприймалися з деяким скептицизмом.

Великий валун біля самого входу, огороджена залізним пруттям молоденька акація, дикорослі пагони між кущами бузку – Міка пам'ятала це місце до найдрібніших деталей, хоч і жила тут не дуже довго. Вона вдихнула на повні груди терпкий аромат суцвіть, що розпустилися лиш недавно, на мить підняла очі до неба… Розсип зірок мерехтів у безмежжі й видавався сьогодні особливо яскравим. Десь на півночі спалахували і гасли блискавиці, але не було жодного натяку на грім.

«Вітер дме із заходу. Навряд чи принесе грозу», – Міка постояла кілька хвилин, вдивляючись у ясну далечінь, потім продовжила шлях.

Досягнула високого ґанку й звернула на стежку, що вела до задніх дверей. Згадала, що оскільки Даріана поки немає, то й передній вхід не замкнено, але повертатися полінувалась, натомість пройшла повз великі темні вікна, в яких відбивалися сузір'я, й натиснула клямку, увігнуту від частого використання.

– Вечеряти будете? – На скрип дверей визирнула кухарка. – Підігріти юшки? Є трохи печені й той чай, що продається у «Ліліях». Ну, який ви ненавидите. Заварити?

– Дякую, не треба. – Міці хотілося одного: сісти й заплющити очі. – Тимор хурму пропонував. Дуже смачно пахла, – вона не промовила жодного слова брехні. – Рітта вже лягла?

– Лягла? Ха-ха! – Висока повна жінка випливла в коридор. – Вона вчителя шукає. Ну, жевжика того, що пан губернатор найняв для її доньок.

– Утік?

– У тому й проблема! Хлопці з охорони присягаються, що не бачили його біля воріт. Мабуть, заліз десь у куток і заснув, але їй неспокійно. Блукає тепер алеями в нічній сорочці і з ліхтарем, як знедолена примара. Напевне доведе його до істерики, якщо знайде.

– Знайде, – безжально запевнила Міка. – Аванс узяв і витратив, тож нехай відпрацьовує. Нема чого списувати свою некомпетентність на витівки дітей.

– Та бачили б ви, що з ним малі витворяють… Деколи серце кров'ю обливається.

– На рахунки його подивіться, миттю жалість зникне.

– Жива ж людина…

– І доросла.

– Він приїжджий!

– Це не робить його неповноцінним.

Кухарка щось хмикнула у відповідь, але начебто думку не змінила. Втім, Міку її бурчання не зачіпало. Час покаже, чия правда, та й сперечатися через дрібниці вона не хотіла. Не зараз. Головне – дошкандибати до ліжка, не тримаючись за стіни, і зняти вишите покривало.

Голова знову розболілась, і цього разу біль не збирався відступати просто так. Про сон уже й не йшлося – довелося влаштуватися в куточку, спираючись на згорнуту рулоном ковдру і поставлену сторчма подушку.

«Швидше б ранок», – з'явилася зрадлива думка.

Завтра настане новий день – ясний, обнадійливий, переповнений діяльністю. Можливо, вдасться знайти підказку, і тоді прощавайте, безсонні ночі.

Відблиски ліхтаря Рітти, що досі нишпорила у дворі, пройшлися стіною, висвітивши просту шафу із вбудованим дзеркалом і намальований від руки календар. Міка примружилася, бо велика біла кнопка, що позначала поточний день тижня, впала на підлогу. Яке ж сьогодні число?

Скроню пронизала вогняна голка, і зосередитися на датах не вдалося. Вчора начебто щось святкували… Точно, у податковій закінчили зі звітністю за минулий рік і відправили папери в далеку столицю. Отже, весна минула. Нічого, скоро все вирішиться. В який бік – невідомо, проте невизначеність лякала більше за реальні проблеми.

– То ось ти де, негіднику! Збираєшся до кінця життя сидіти в собачій будці? – пролунав приглушений крик Рітти.

«Вікно відчинене», – зрозуміла Міка.

На світанку стане холодно… Встати і закрити? Ні, вона не могла змусити себе зробити хоч один зайвий рух.

«Пізніше», – вирішила малодушно.

Заснути не вдасться, тож це не мало значення. До того ж свіже повітря корисне. Здоров'я зміцнює, о так… Ще б знайдений учитель зменшив гучність своїх виправдань!