Марія Парр - Вафельне серце

Мама сиділа у вітальні й читала газету. Вона не помітила, як ми зайшли. То була звичайнісінька річ, що нашу кухню захоплюють Лена й дідусь, хоч жодне з них тут не живе. Вони просто завалюються всередину. Лена так часто навідується, що майже стала сусідкою самій собі. Дідусь схопив із кухняного столу кишенькового ліхтарика й навшпиньки підкрався до мами.

— Руки вгору! — крикнув він, ніби тримав у руках пістолета. — Кава або життя, пані Карі!

— І печиво! — задля повного порядку додала Лена.

Нам, цебто Лені, дідусеві й мені, кава та печиво дістаються майже завжди, коли ми того забажаємо. Мама не вміє відмовляти. У кожнім разі не тоді, як ми так чемно просимо. Ну й не тоді, як її життю загрожують кишеньковим ліхтариком.

Яке в нас прегарне товариство, подумав я, коли ми вчотирьох сиділи за кухняним столом, наминали печиво й правили теревені. Мама була вельми сердита через ту канатну дорогу, але зараз лишилася з нами і чомусь, ні сіло ні впало, спитала, чи не хотіли б ми з Леною бути на Івана Купала молодятами.

Лена перестала жувати.

— Ще цього року? Невже ви збираєтеся одружити нас назавжди? — майже крикнула вона.

Ні, мама намагалася пояснити, що й гадки не мала одружувати нас назавжди, однак Лена її перебила, оскільки думала, що все йшлося до того, щоб так сталося.

— Нам із Трілле то вже в печінках сидить. Ми відмовляємося, — раптом додала вона, навіть не питаючи мене. Ну й нехай. Я також відмовився б. Нам із Леною завжди доводилося на Івана Купала вбиратися молодятами.

— Не вийде, мамо, — сказав я. — Хіба нам не можна робити щось інше?

Мама не встигла більше нічого сказати, як Лена з помпою заявила, що ми з нею можемо зробити купальську відьму. Я ледве не задихнувся. А тоді зрадів. Мінна з Маґнусом роблять купальську відьму щороку. Либонь, було б справедливо, якби один раз зробили її ми з Леною. Лена так маму просила і благала, що трясла її за руку й підстрибувала на місці.

— Нехай Тріллуньо і сусідка-малолітка роблять відьму. Годі їм уже вдавати молодят, — сказав дідусь.

Отак ми з Леною й отримали своє перше відьомське доручення. І найімовірніше — останнє.

Як ми гасили відьму

Ми живемо в бухті, яку обоє, я і Лена, називаємо Крихтою-Матильдою. Дідусь каже, що для нього Крихта-Матильда — королівство. Він, дідусь, здебільшого городить нісенітниці, але я таки думаю, що він має слушністьі що Крихта-Матильда — королівство, наше королівство. Між будинками й морем тягнуться широкі поля, а через них до узбережжя веде невеличка жорствяна дорога. Над дорогою росте горобина, на яку можна залізти, ховаючись від вітру. Щоранку, тільки-но я встаю, бачу зі свого вікна, що робиться на морі, яка погода. Коли надворі сильний вітер, то хвилі так гатять по хвилерізу, що вода хлюпає аж на поля. А коли вітру немає, море скидається на велетенську калюжу. Якщо добре придивитися, то можна помітити, що блакитний колір моря щодня змінюється. А ще я виглядаю дідусевого човна. Дідусь щодня схоплюється о п’ятій годині й вирушає ловити рибу.

За нашими будинками лежить автотраса. А за автотрасою здіймається пагорб, із якого взимку можна спускатися на санчатах і лижах. Якось ми з Леною добряче з нього розігналися, оскільки Лена задумала перестрибнути на санчатах автотрасу. Та, приасфальтившись посеред шляху, так забила сідниці, що два дні мусила лежати на животі. Іноді автівкам доводилося гальмувати, щоб чого доброго не з’їхати в канаву.

На самій вершині пагорба стоїть садиба Гірського Юна. То найкращий дідусів товариш. Ще далі височіє гора. А коли проходити мимо гірської вершини, то можна побачити нашу маленьку хатинку. Туди ходу дві години.

Ми з Леною знаємо все, що треба знати про Крихту-Матильду. І навіть ще більше. Тож тепер ми знали досить того, щоб легко знайти все, що треба, для відьми.

Слава Богу, дідусь навчив нас в’язати добротні вузли. Ми з Леною непогано з тим впорувалися, хоч і дали тверду обіцянку більше не влаштовувати канатних доріг. Тепер Лена енергійно вив’язувала подвійні вузли, щоб змусити нашу відьму триматися купи. А коли Лена за щось береться, за нею не вженешся. Проте нам знадобилося немало часу, щоб запхати сіно у відьму й воно не стирчало з-під старого лахміття, яким ми її обкрутили. Відьма вийшла досить квола, тож не дуже легко було її випростати. Вона була така завбільшки, як ми з Леною. І страшнувата. Відступивши на кілька кроків, ми похитали головами.

— Клас, — сказала Лена й задоволено всміхнулася.

Саме тоді, як ми збиралися покласти відьму в стару стайню, з’явився Маґнус.

— Ви зробили опудало? — спитав він.

— Це відьма, — пояснив я.

Маґнус розсміявся.

— Що-що? Жалюгіднішої відьми я зроду не бачив! Вона чудово горітиме!

Я неабияк розгнівався. Лена ще дужче.

— Ану шмаляй звідси на берег розкладати багаття, — ревнула вона на Маґнуса так, що на мені затрусився светр.

Маґнус пішов, та ми чули, як він ще довго сміявся. Я сказав Лені, що то, напевно, від заздрощів, оскільки відьму завжди робили Маґнус і Мінна. Однак це мало допомогло. Лена сичала й так гамселила ногами нашу відьму, що та звалилася додолу. З живота в неї трохи вибилося сіна.

Ми з Леною пішли пити сік. Ленина мама малює і перетворює буденні речі на мистецькі твори, тож по всьому їхньому будинку повно всіляких дивовиж. Часом у них у пральній кімнаті стоїть півмотоцикла. Колеса в нього з’являться тоді, як він буде готовий. Лена сердито надимала в своїй склянці великі бульки, а очі її тим часом бігали по кімнаті. Раптом вона перестала надувати бульки й замислилася.

Угорі на червоній кутовій шафі сиділа найбільша лялька, яку я знав. Я часто на неї дивився. У неї обвислі руки й трохи облуплена фарба на обличчі, та Ленина мама оздобила її сухими квітами. Саме в цю ляльку і втупилася Лена.

Я геть злякався, коли збагнув, що в неї на думці.

— Певно, ми не можемо…

— Відьма робиться з ганчір’я, Трілле. Цій ляльці, цур тобі пек, більше сімнадцяти років, мама твердила це безліч разів.

— Може, вона надто стара? — спитав я.

Здавалось, Лена не почула запитання. Вона вважала: чим старіша, тим краще. Вона підсунула до шафи жовте крісло-гойдалку й загадала мені зняти ляльку.

— У