Елінор Портер - Полліанна дорослішає

не спало на думку, що це достоту, як понеділок, день прання, у Ненсі. Саме по вівторках я почуваюся найщасливішою, бо до наступного вівторка тоді ще цілий тиждень».

— Нічого собі! — насупилася місіс Керю, не цілком зрозумівши. — Я не доберу, в чому полягає гра?

— Я теж не одразу второпала. Та вона мені згодом пояснила. Дівчинка росла без матері. Батько, бідний пастор, виховував її на пожертви прочан та «Жіночої допомоги»[1]. Дитина страшенно хотіла ляльку і дуже сподівалася знайти її в черговому пакунку з пожертвами. Натомість, там виявилась лише пара дитячих милиць. Дівчинка розридалась, і тоді батько навчив її гри, яка полягає у тому, щоб знаходити радість в усьому, що трапляється. Він запропонував їй одразу й почати, радіючи з того, що вона не потребує милиць. Відтоді й пішло. Полліанна каже, вона захопилася грою і ніколи вже її не припиняла. Причому, що важче бувало знайти щасливий бік в обставинах, то цікавішою робилась гра, і найбільшою тоді видавалася радість.

— Дивина! — пробурмотіла місіс Керю, втім, не до кінця іще зрозумівши.

— Ти б іще не таке сказала, якби побачила наслідки гри в санаторії, — кивнула Делла. — А доктор Еймс каже, він чув, буцімто вона у такий спосіб перевиховала все містечко, з якого приїхала. Він добре знайомий з доктором Чилтоном, чоловіком, що одружився з тіткою Полліанни. До речі, я думаю, той шлюб теж здійснився з її легкої руки: вона примирила двох закоханих, владнавши їхню давню сварку.

— Років зо два тому чи більше, — розповідала Делла, — батько Полліанни помер, і її відрядили на схід країни, до тітки. У жовтні дівчинка потрапила під машину. Лікарі сказали, вона ніколи не зможе ходити. У квітні, доктор Чилтон відправив її у санаторій, і вона лікувалася у нас аж до минулого березня, майже рік. Додому поверталася практично здоровою. Бачила б ти цю дитину! Лише одна хмаринка затьмарювала її щастя: вона, бач, не могла здійснити пішки весь шлях додому. Наскільки мені відомо, ціле місто зустрічало свою улюбленицю з духовими оркестрами й привітальними транспарантами.

— Утім, — додала Делла на завершення, — про Полліанну немає сенсу розповідати. Її треба бачити! Тому я сказала, що тобі не зашкодила б доза Полліанни. Тобі це було б дуже на користь.

Місіс Керю гордовито задерла носа.

— Не хотіла б я бути подібною до тебе, — холодно зауважила вона. — Я не потребую жодного перевиховання і ні в кого не закохана, з ким мені треба було б миритись. І що мені видається нестерпним, — то це мала пуританська проповідниця, що напучувала б мене, як я маю за все дякувати долі. Я б зроду не стерпіла…

Її слова перервав сестрин дзвінкий сміх.

— Ох, Рут, Рут! Полліанна аж ніяк не проповідниця! Якби ти тільки раз побачила ту дитину! Втім, мені слід було передбачити. Я ж сама казала, що про Полліанну немає сенсу розповідати. І, звісно, ти не схильна до знайомства з нею. Але сказати, що вона «пуританська проповідниця»…

Молоду жінку охопив черговий напад сміху. Але тієї таки миті вона посерйознішала і пильно подивилась на сестру.

— А по щирості, люба, невже нічого не можна вдіяти? Навіщо отак марнувати своє життя? Чому тобі не вийти, нарешті, з дому, не поспілкуватися з людьми?

— Навіщо, коли я не маю такого бажання? Я втомилася від людей. Я завжди нудилась у товаристві.

— А якби взятися до якоїсь роботи? Благочинність…

Місіс Керю роздратовано махнула рукою.

— Делло, серденько, ми все це вже проходили. Я віддала достатньо грошей на благочинність. Може, навіть, надміру. Я не вірю в зубожіння населення.

— Люба, якби ти присвятила себе якій-небудь справі, — обережно наполягала Делла, — якби зацікавилася чим-небудь, це допомогло б тобі, змінило твоє життя, і тоді…

— Делло, серденько, припиняй! — перервала її уперта старша сестра. — Я люблю тебе і рада, що ти завітала, однак я терпіти не можу повчань. Тобі пішла на користь роль рятівного янгола — ти подаєш людям склянку води, перебинтовуєш розбиті голови. Можливо, тобі це допомагає забути Джемі; а мені б не допомогло. Я б тільки ще більше згадувала про нього, думала б, чи є кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову… До того ж, спілкування з людьми такого штибу було б мені неприємним як таке.

— А ти вже пробувала?

— Ще чого! Звісно, ні!

В голосі місіс Керю пролунали нотки презирливого обурення.

— То звідки така впевненість, коли навіть спроби не було? — підводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. — Мені час іти, люба. Маю ще зустрітися з дівчатами на Південному вокзалі. Наш потяг рушає о пів на першу.

— Пробач, якщо змусила тебе гніватись, — додала вона, цілуючи сестру на прощання.

— Делло, я не гніваюсь на тебе, — зітхнула місіс Керю. — Та якби ж ти могла зрозуміти мене!

За якусь мить Делла Ветербі, проминувши мовчазні похмурі коридори, вийшла на вулицю. Її вираз обличчя, жести, хода були геть не такими, як заледве годину тому, коли вона сходила на ґанок сестриного будинку. Де й поділася бадьорість, жвавість, радість життя. Молода жінка мляво пленталась, насилу переставляючи ноги. Раптом вона різко підвела голову і глибоко зітхнула.

«Я в тому будинку не витримала б навіть одного тижня, — подумала вона здригнувшись. — Не думаю, що навіть Полліанна була б здатна змагатися з похмурою атмосферою того дому. Єдине щастя вона б знайшла хіба що в тому, що не має потреби там мешкати».

Безпідставність такої зневіри у здібностях Полліанни дуже скоро виявилась недоречною. Щойно медсестра повернулась у санаторій, вона дізналась про щось таке, що змусило її вже наступного дня мчати за вісімдесят кілометрів назад, у Бостон.

Як і передбачала, вона знайшла місіс Керю у такому точнісінько стані, наче вона її взагалі не полишала.

— Рут, — радісно виголосила Делла, щойно відповівши на здивоване сестрине привітання, — я просто не могла не повернутись! І цього разу ти мусиш поступитись і зробити по-моєму. Слухай! Я думаю, та дівчинка, Полліанна, може замешкати у тебе, якщо тільки ти забажаєш.

— Я не бажаю, — холодно відрубала місіс Керю.

Та Делла Ветербі наче не чула. Вона збуджено гнула своє:

— Учора, коли я повернулася, то дізналась, що доктор Еймс отримав листа від доктора Чилтона… того, що одружився з Полліанниною тіткою. Він пише, що на зиму виїжджає у Німеччину на якісь лікарські курси. А дружину хоче взяти з собою, якщо зуміє переконати її, що Полліанні буде добре у приватній школі-інтернаті. Але місіс Чилтон не схильна залишати дівчинку саму. Тому він боїться, що дружина з ним не поїде. І отут наша нагода, Рут! Я хочу, щоб ти запросила Полліанну на цю зиму до себе, і вона