Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

перед будинком принцеси привільно перепліталися між собою стебла квітів, від дзюркотливого струмка віяло прохолодою, а вітер, прилітаючи з гір, приносив із собою шум сосен. Коли змінювали одні одних монахи, запрошені читати сутри, лунав дзвінок, і тоді їхні спільні голоси дзвеніли з особливою урочистістю. Все навколо спонукало до таких сумних думок, що Юґірі роздумав повертатися. Особливо тепер, почувши, як монах Ріссі виголошує заклинання своїм величавим голосом.

Коли надійшла звістка, що стан хворої різко погіршився, і нечисленні служниці в цій убогій оселі поспішили до неї, то поруч із принцесою, що поринула у задуму, майже нікого не залишилося. Навколо було тихо, і Юґірі вирішив, що трапилася сприятлива нагода висловити їй свої почуття. Тож, як туман спустився до самого даху, він сказав: «Що мені робити тепер, коли не видно, як іти назад?..

Чи можу я

Знайти назад дорогу

В цій гірській оселі,

Якій туман вечірній{5}

Смутку додає?»

«Гірську оселю

Щільно оточив

Туман вечірній,

Але чи завадить він

Піти людині легковажній?» —

відповіла жінка. Її тихий голос додав Юґірі надію, і він вже й не думав про повернення. «Просто не знаю, що мені робити, — сказав він. — Дороги, що веде додому, я не бачу, а ви виганяєте мене з оселі, оповитої туманом. За що така образа невинній людині?»

Юґірі не знав, що далі робити, бо ж натякав принцесі про свою непереборну пристрасть, а вона вперто мовчала, хоча вже давно здогадувалася про його почуття, але вдавала, ніби нічого не помічає, а тепер, вислухавши його докори, й не збиралася відповідати. Її мовчання вельми засмутило його, бо в душі він відчував, що більше не матиме такої нагоди для щирого зізнання. «Навіть якщо вона вважатиме мене грубим і бездушним, я таки відкрию їй усе, що в мене на душі», — вирішив він і покликав одного з найвірніших своїх помічників — юнака, який мав чин «сьоґена» Правої імператорської охорони та нещодавно отримав п’ятий ранг.

«Мені неодмінно треба поговорити з високоповажним монахом Ріссі, — сказав Юґірі. — Досі він був зайнятий заклинаннями і зовсім не мав вільного часу, але, гадаю, незабаром трохи відпочиватиме. Я залишуся тут на ніч і постараюся побачитися з ним після першої нічної служби. Двійко з вас хай залишаться зі мною. Люди ескорту нехай їдуть до моєї садиби в Курусу — це недалеко звідси — нагодувати коней, але нехай не галасують, щоб не породити пліток про мій випадковий нічліг у дорозі». «Усе це недарма», — здогадався Сьоґен і, поклонившись, пішов.

Після цього, наче між іншим, Юґірі сказав принцесі: «Оскільки тепер мені не вдасться відшукати дороги, то чи не міг би я переночувати у вашому домі? Я невибагливий, тож якщо дозволите, побуду тут, біля завіси, поки не піде високоповажний монах». «От халепа!» — подумала принцеса, адже досі Юґірі ніколи не затримувався надовго в її покоях і не дозволяв собі двозначної поведінки. Піти до матері означало відкрито виказати йому свою зневагу. Тому вона залишилася на місці, затамувавши подих. Охоплений відчаєм, Юґірі, скориставшись моментом, коли одна зі служниць пройшла за завісу з посланням від матері, й прослизнув услід за нею.

Ніч ще не настала, але в покоях будинку, огорнутого густим туманом, було темно. Коли служниця злякано озирнулася, а розгублена принцеса спробувала сховатися за північною перегородкою, Юґірі вдалося затримати її. Сама вона встигла вислизнути, але довгий поділ її вбрання завадив замкнути перегородку. Марно намагаючись упоратись з нею, принцеса тремтіла, вкриваючись потом. Перелякані служниці не знали, як же їй допомогти. Звичайно, вони могли скористатися засувом зі свого боку, але не посміли грубо відштовхнути таку поважну особу, як Юґірі. «Ой, який жах! — нарікали вони крізь сльози. — Хіба могли ми сподіватися такого від вас?..»

«Але чому я не можу наблизитися до вас? Невже я такий ненависний та осоружний? Я розумію, що не займаю високого становища, але хіба після стількох років щирої турботи я не заслужив вашої уваги?» Юґірі говорив тихо, гамуючи хвилювання, але принцеса не хотіла нічого слухати. Його слова здалися їй настілки образливими, що вона навіть і не думала відповідати.

«Які ви безсердечні! Поводитеся, немов нерозумне дитя, — дорікнув їй Юґірі. — Я винен лише в тому, що піддався таємній любовній пристрасті. Але відтепер я не дозволю собі жодного нерозсудливого вчинку без вашого дозволу. Та якби ви знали, яка нестерпна туга розбиває моє серце на сотні шматків! І хоча здається, що ви вже здогадалися про мої почуття, але цураєтеся мене, вдаючи, ніби нічого про них не знаєте! Тому-то я і зважився на ризикований крок, може, й ганебний з вашого погляду, бо не мав іншого способу розповісти вам про тугу, яка висушила мені душу. Ваше зневажливе ставлення завдає мені болю, але запевняю вас, що ніколи не дозволю собі чогось негідного...» Юґірі намагався говорити щиро і разом з тим шанобливо. І хоча він міг легко відсунути перегородку, але навіть не спробував цього зробити.

«Я щиро розчулений тим, як ви зберігаєте між нами цю жалюгідну перепону», — сказав Юґірі, усміхнувшись. І все-таки він не дозволив собі піддатися примсі. Що й казати, принцеса здалася йому вельми привабливою і благородною, хоча за останні роки досить схудла. М’які рукава домашнього одягу та її приємний аромат надавали їй особ­ливого чару.

Під потемнілим небом тужливо свистів вітер, у саду сюр­чали цикади, звідкись долинали крики оленів, шум водоспаду — і всі ці звуки разом створювали невимовно чарівну атмосферу, від якої навіть люди з глухою до навколишнього світу душею, заворожені красою нічного неба, не могли заснути у будинку, де усе ще не опустили ґратчастих вікон. А що вже казати про Юґірі, охопленого смутком, який мало не заплакав, коли місяць ховався за вершинами західних гір.

«Ваше нерозуміння моїх почуттів свідчить лише про те, яке у вас нечутливе серце, — скаржився він. — Повірте, на світі немає чоловіка, такого по-дурному стриманого, як я, але ви чомусь мені не довіряєте. А от інший, безвідповідальний, на моєму місці, висміявши таку поведінку, діяв би зухвало. Вам здається, що ваша відверта зневага охолодить мою пристрасть. Однак я не можу повірити, що ви зовсім нічого не розумієте у стосунках між чоловіком і жінкою...»

На такі численні докори Юґірі розгублена принцеса не знаходила відповіді. Особливо неприємно їй було чути неодноразові натяки на її недостатні знання подружніх стосунків, які начебто могли допомогти їхньому зближенню. А тому, нарікаючи на свою гірку долю, вона готова була хоч зараз померти.

«Я визнаю, що сама винна у своєму нещасті, — тихо сказала вона, жалібно заплакавши, — але хіба я можу прийняти ваші настирливі домагання?..

Такого горя, як ніхто,

Зазнала я,

Що досі мокрі рукави,

Але невже тепер зганьбити

Ім’я своє я маю?» —

ненароком додала вона, і Юґірі повторив її слова спочатку подумки, а потім пошепки вголос. «Ой, краще б я цього не казала!» — пошкодувала принцеса.

«Пробачте, якщо я чимось