Лада Астра - Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра

     Все скінчилося коли мені було п'ятнадцять років. Чергова магічна дуель, з якої батька винесли напівживим, марні спроби мами витягнути його з того світу, приїзд цілителя і його слова мені:

– Вибач дівчинко, вже надто пізно, я не зміг йому допомогти. 

   Я сиділа в коридорі біля дверей їхньої кімнати та слухала як плаче мама. Сама ж не могла видавити з себе жодної сльозинки. Нічого, окрім якогось дивного полегшення, я не відчувала. А мама… попри його відверте знущання з неї, вважала себе винною у смерті батька і згодом теж захворіла. Як виявилося потім – вона просто вигоріла магічно. В бажанні врятувати його, вона перейшла межу своїх сил. А ті, хто вигорають, зазвичай довго не живуть. Вона ще прожила три місяці й пішла за ним. 

     Мене  прийняла за дочку моя рідна тітка по мамі – Ніна Кортів та її чоловік – Пітер Кортів. Батько забороняв нам спілкуватися з нею, бо вона була спустошеною і чоловік її був таким, ну і звісно ж діти теж не мали ніяких магічних талантів. Але попри те, що вони жили не дуже так і заможно, мали п'ятеро власних дітей, тільки ця жінка дала мені надію на те, що не все ще втрачено і та сірість це не вирок, з неї теж є вихід.

   В їхній родині я й побачила що таке справжнє кохання, сімейні цінності, теплі затишні вечори за балачками та чашкою запашного чаю, а ще взаємопідтримка і повага один до одного. 

   Я зрозуміла яке життя хочу прожити. Понад усе мені хотілося стати звичайною спустошеною, працювати на звичайній роботі й щоб єдиною моєю турботою були лише роздуми який пиріг краще приготувати на чергове сімейне свято. 

    Тепер я усвідомила чому відчула те полегшення після смерті батька. Він покладав на мене дуже велику відповідальність за наше майбутнє. Я мала вирости й обов'язково усім довести, що я конкурентний бойовий маг. А мені просто хотілося, щоб він любив мене такою, як я є. Щоб бачив у мені дівчинку Ельвіру, а не бойову машину, що змусить його рідних просити вибачення в нас. 

  Тому я повністю закинула заняття, що були направлені на розвиток бойової магії. Перш за все тому, що тітці Ніні це надто важко забезпечувати, але були й ті вчителі, що мали бажання займатися зі мною безкоштовно, жаліючи таким чином талановиту сирітку. Та мені це більше було не потрібно. 

– Мій батько помер, намагаючись щось комусь довести. Мама померла, відчуваючи постійну вину. Рідні з батькової сторони навіть на похорон не з'явилися. То що і кому я винна? – говорила я тітці Ніні, яка бідкалася стосовно мого навчання. – Хочу бути звичайною, такою як ви всі.

– Бідне моє дитятко. Але ж у тебе не вийде. Магію не можна так просто законсервувати й ніколи нею не користуватись. Ти маєш розвивати її, інакше можеш не контрольовано наробити біди, – пояснювала мені тітонька.

– Тоді буду травницею. Я майже не відчуваю цього струменя, а це означає, що особливих зусиль мені у цьому напрямку не треба робити, буду майже звичайною спустошеною.

– Як же ти збираєшся перекрити тяжіння до бойової магії? – не весело зітхнула Ніна.

    Вона готова була мені в усьому допомогти, тільки не знала як це зробити і я теж не знала. Лише мрію таку мала – повністю заблокувати це кляте тяжіння до бойових струменів. 

    Не розвиваючись в бойовому напрямку, я все гірше відчувала тяжіння, але Ніна була впевнена, що це може погано закінчитися і тому розпитувала усіх, кого тільки могла, шукаючи того, хто б міг нам допомогти. І врешті решт їй порадили звернутись до відлюдника Арануса, що живе у горах на границі з драконячими поселеннями. 

      Як ми туди добирались розповідати не буду, бо це треба окрему історію писати про наші з тіткою пригоди, але похід цей був не даремним. Відлюдник подарував мені неабияку надію на те життя, про яке я мріяла.

– Ти маєш два тяжіння. Одне до бойових струменів – воно добре прослідковується. Друге до трав'яних – відчувається тьмяно, але якщо будеш сумлінно працювати, то зможеш і його розвинути, – промовив він як тільки глянув на мене.

– Мені треба подавити тяжіння до бойової магії, – відразу перейшла я до справи. – Це можливо?

– Дивне бажання… Та його можна реалізувати, – задумливо промовив відлюдник.

– Як це можна зробити?

– Ти маєш дотримуватись всього двох правил. Ніколи не використовувати бойові струмені та до двадцяти двох років не відчувати надмірних емоцій. Ні позитивних, ні негативних. Тоді здібність притягувати бойову магію поступово згасне і залишиться лише не велика здібність до трав'яної, – пояснював відлюдник.

– То що ж це тепер дитині не поплакати не посміятись не можна? – емоційно сплеснула у долоні тітка Ніна. 

– Чому ж, можна. Я говорю зараз про  сильніші емоції. Такі виникають, коли ми когось втрачаємо, або навпаки, коли когось знаходимо. Тобі не можна закохуватись Ельвіра і робити все те, що пов'язано з почуттями. До двадцяти двох років ти маєш бути холодною і навіть не цілованою, – ніби як вирок виніс відлюдник. Ніна так засмутилася тоді, а я у свої п'ятнадцять років щиро не розуміла в чому проблема. 

    “Та нащо мені те кохання здалося. Це буде дуже просто виконати і я стану по справжньому щасливою, а там і кохання зустріну своє. Спустошених багато, тож і на мене хтось зверне свою увагу” – так думалось мені тоді, допоки через два роки не довелося вступати до академії. 

   В сімнадцять років я вже не була схожа на хлопчика. Мої форми стали більш жіночними й тітка Ніна все зітхала, що я стаю копією мами. Потім, на першому курсі, я відчула перші прояви уваги від хлопців і зрозуміла, що треба щось таке вигадати, щоб стати непомітною.