Мiла Морес - Магія крізь час, Мiла Морес

- Ені, привіт! Калеана немає?

Невістка сидить на дивані у вітальні, з ніжністю погладжує животик, що округлився, мрійливо посміхається.

- Він у кабінеті, якісь справи вирішує.

Ну зрозуміло, конспіруватися нема чого, Ені мої секрети прикриє. Вона вже цілком успішно зберігає таємницю про мої вилазки на острів до секс-друга Діена. До речі, давно до нього не навідувалась, може тому й дратівливою стала, на чоловіків вовком дивлюся, точніше вовчицею. Це мій магічний символ. За бажанням я можу перетворитися на нього, побігати лісом, але ці розваги вже в минулому. Від вовчиці мені передалася гостра чутка, звірячий нюх, уважність, настороженість, недовіра. Загалом, милою наївною дівчинкою мене не назвати. Тільки Калеан ще напевно думає, що я незаймана. Він переконаний, що невинність слід берегти для призначеного. Свою Еніру мені ставить за приклад. Але в сімдесят п'ять бути незайманою? Серйозно?

Ох, з Калеаном про це краще не говорити, все одно не зрозуміє.

- Схожу до Діена на день, може на кілька годин. Прикриєш?

Ені просто посміхнулася у відповідь. Це означає так, але якщо що, вона нічого не знала. Все-таки жіноча солідарність – чудова річ.

Після душу та обіду переміщаюся на острів до Діена. Не знаю, чого мені сьогодні більше хочеться, задоволення для тіла чи лише душевної розмови. Він для мене наче наставник. Мудрий, досвідчений, всезнаючий. Зазвичай ми говоримо про одне й те саме, але завжди душевно, відверто. Я скаржуся на життя без своєї справжньої пари, він розповідає про втрачену любов. Ми обидва самотні й нещасні, з тією різницею, що я не знайшла своє щастя, а він його втратив. Так жодного разу і не розповів мені, що трапилося з його призначеною, але тут я чітко вловила грань і в душу не лізу.

- О, привіт, це ти, – каже майже байдуже, сидячи на піску перед своїм пляжним будинком.

Кожен із нас знає, для чого я прийшла, і мені навіть не соромно. Це на кшталт нашої угоди. Ми займаємося сексом, задовольняємо один одного, розслаблюємося, повторюємо кілька разів, якщо хочеться. За кілька місяців нашого знайомства все доведено до автоматизму, вже й не вражає, і наче задоволення зовсім не те.

- Привіт, - відповідаю м'яко, сідаючи на пісок поряд.

- Ти сьогодні рано, - його тон невеселий, з минулої суботи він став ще сумнішим.

- Щось трапилося?

- Ні, - відповідає, не підводячи голови від піску. - Як ти хочеш сьогодні? На піску, на ліжку, ззаду, спереду, згори?

Цей список мене не надихає, трохи навіть ображає, та й у його обличчі немає того вогника, з якого почалося наше знайомство. Схоже, що дружба з інтимним підтекстом залишиться просто дружбою.

- Та я просто побалакати хотіла.

- Добре, бо мені нічого не хочеться. Щоб не розчаровувати гостю, я постарався б…

- Ти відчуваєш те саме, що й я…

Він киває без слів, вдивляється у водну гладь. Кілька разів ми розважалися з Діеном, багато плавали, пірнаючи з човна, літали на скутері хвилями, але більше цього не хочеться. То ніби був метеликовий період у наших псевдостосунках, але пройшов він швидко, не залишивши нічого в душі і серці.

- Я почуваюся порожньою, - кажу задумливо, закладаю основу душевної розмови. - Наче мою чашу щось мало заповнити, але цього не сталося.

- Я можу заповнити твою чашу - посміхається, зараза, натякаючи на секс.

- Сам же сказав, що нічого не хочеш! Я мала на увазі...

- Я тебе зрозумів. Можу навести таку саму метафору. Для мене скрізь чаша не та. Ти не знайшла свого призначення, а я його втратив, тому наші почуття схожі. Але в тебе ще є шанс знайти щастя. Ти зустрінеш його рано чи пізно.

- А якщо ні?

Я переконую себе, що не варто сподіватися, що це безглуздо, бо так простіше. Це допомагає мені жити, але надія все ще теплиться в мені.

- Проводь більше часу там, куди тебе тягне. Він має десь з'явитися.

- Мене тягне бути серед людей, але яка ймовірність, що він також буде там? - Згадую ранковий бій на мечах.

- Все може бути.

- Діене, - запитую обережно, зачіпаю його хвору рану, - а що відчуває маг, коли втрачає призначення?

Він хмуриться, дивиться вперед, не відводить очей від якоїсь точки вдалині, ніби щось шукає там, на глибині.

- Порожнечу.

- А якщо мого призначеного більше немає? Раптом він загинув чи ще щось... Я відчула б це?

- Якщо ви ніколи не зустрічалися, то ні.

Ковтаю тугу грудку болю, що скупчилася в горлі. Колись я навчуся реагувати на це нормально, не відчуваючи себе неповноцінною. Але мені завжди сумно дивитись на щасливі парочки. Це заздрість, не інакше, але нічого не можу вдіяти з цим.

- У тебе зникли сили, коли вона загинула? – питаю несміливо, сподіваючись, що його ранам уже байдуже.

- Так, активної сили не стало відразу, - знову загадка у відповіді. – Але я її повернув нещодавно.

- Як це?