Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 1

За кілька днів до прологу

Злата

— І не забувайте: наше тіло — не звалище. Добре подумайте, перш ніж пхати до рота харчове сміття. Всім добра, — зобразивши милу мордочку, я направила в екран кілька повітряних поцілунків, — і, звичайно, обов'язково підписуйтеся на мене, якщо ви ще не зробили цього раніше. Всіх люблю, цілую. Ваша Злата Яблонська...

— Злато, я бургери купила, — як грім серед ясного неба прозвучав задоволений голос сестри з коридору, — а ще картоплі по-селянськи з сирним соусом.

Тільки не це! Я гарячково почала натискати всі можливі комбінації на айфоні, намагаючись вийти з прямого ефіру. Але вологі пальці зрадницьки ковзали по склу і ніби навмисно не з першого разу поцілили у потрібну кнопку камери.

Та що ж таке!

Через мить я полегшено видихнула, коли не помітила жодного обуреного повідомлення, і інстаграм нарешті сповістив про завершення онлайн-трансляції.

Сподіваюся, ніхто не почув запитання сестри, інакше моїй кар'єрі ЗСЖ-блогера кінець. Хто в здоровому глузді слухатиме поради про правильне харчування від людини, яка таємно під підписників харчується фастфудом? Моя аудиторія точно не пробачить такого обману. Спалять на загальному вогнищі обурення і зневаги, як страшну відьму в середньовіччі. А без щоденної реклами і блогу я не зможу утримувати свого трирічного сина і сестру, якій цього року потрібно вступати до університету.

— Міро, ти що твориш? — кулею влітаючи на кухню, я гнівно осмикнула задоволену як слон сестру. — Зовсім не думаєш, що запитуєш?

— Будеш? — замість будь-якої спроби виправдатися, вона демонстративно відкусила величезний шматок свіжоспеченої булочки і соковитої котлети. Слина інстинктивно наповнила мій рот, і я нервово облизнулася. Від рання ще й крихти хліба в шлунку не було. Їсти хотілося жахливо.

— Злато, ти б знала, як це смачно… — Міра продовжувала заманювати мене.

Гніватися довго на сестру в мене ніколи не виходило. Ну що з неї візьмеш? Незважаючи на те, що через кілька місяців їй виповниться сімнадцять років, мізками вона ще зовсім дитина.

— Міросю, — вимучено протягнула я, трохи заспокоївшись, — більше так не роби, будь ласка. Ми не можемо собі дозволити втратити блог. Він нас годує, одягає і платить за кредит на квартиру.

— Злато, — з набитим ротом пробурмотіла сестра, ігноруючи мої слова, — у великій родині не клацають. Будеш довго думати — я сама все з'їм. Або племіннику залишу.

— Хей, я тобі залишу, — погрозливо помахала сестрі кулаком, — зарано Єгорці ще таке куштувати. Хоча б до школи нехай не знає нічого про шкідливу їжу. Посунься, давай, — несильно штовхнула Міру в бік, займаючи місце на диванчику поруч з нею.

Відправила до рота шматочок апетитної яловичої котлети і міцно примружила від задоволення очі.

— Ммм...

Боже, як же це смачно! Я ніби щойно отримала неодноразовий смаковий оргазм. Жодна котлета з нуту чи кабачків не зрівняється з цією досконалістю. Шкода, що я не можу відкрито насолоджуватися їжею. Завжди потрібно оглядатися і остерігатися, що хтось побачить мене, як я жую заборонену їжу.

Але я не завжди страждала подібним. Коли батько мого Єгорки і моє перше кохання без пояснень кинув мене і зник в невідомому напрямку, я жила на допомогу своїх батьків. Старанно вчилася на другому курсі університету і спокійно чекала декрету. Але після автомобільної аварії, в якій загинули наші мама і тато, мені довелося терміново шукати всілякі способи заробітку. Тому що крім мого новонародженого сина, мені потрібно було тепер піклуватися і про сестру, яка, як і я, залишилася повною сиротою. Завдяки соціальним працівникам та судді, які не стали сильно дошкуляти перевірками і без зайвих проблем призначили мене її опікуном.

Міра мені і підкинула ідею з блогом. Мовляв, фігура після пологів те що треба. Обличчя теж симпатичне. Можна брати рецепти і поради з інтернету і подавати під соусом здорового способу життя в інстаграмі. Без глютену, лактози, кофеїну і решти сучасних заборон в їжі, які так популярні останнім часом.

Тоді я вважала, що це все нісенітниця, і я просто витрачаю й без того дорогоцінний час, якого катастрофічно не вистачало. А могла б просто поспати зайву годинку-дві після безсонної ночі.

Але раптом мій блог почав приносити дохід. Дуже пристойний дохід і непотрібну популярність.

Тепер я ходила по вулиці озираючись і в ресторанах замовляла лише веганські страви. А сестра до школи брала ланч-бокси з брокколі, кускусом та рисовими хлібцями. Не дай боже хтось із підписників помітив би у мене стаканчик зі звичайною кавою, а не чаєм матча, чи набагато гірше — пшеничну булочку. Скандалу не уникнути. А разом з тим і втрати авторитету в моєї аудиторії і нескромного заробітку.

— Хей, Злато, ти де літаєш? — сестра клацнула пальцями мені перед очима, повертаючи із недавніх спогадів до реальності. — Не чуєш чи що?

— Га? Що? — пережовуючи шматочок запеченої картоплі, я розгублено озирнулася. — Про що ти?

— Мобільник розривається, — зі сміхом підказала Міра і, поблажливо закочуючи очі, додала:

— Зовсім запрацювалася зі своїм блогом.

Нерозуміюче втупилася на сестру, показуючи їй в руках айфон, який красномовно мовчав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍