Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

Швидко одягаюся і тихенько відчиняю двері у кімнату. Максим сидить на ліжку, опустивши голову на долоні. Шкода мені його, але на поступки не збираюся йти. Тепер, коли я твердо стою на ногах, впевнена, що не хочу ні з ким пов'язувати своє життя.

Повільно підходжу і розглядаю чоловіка. Пам'ятаю, як ми познайомилися, коли я увійшла в зал спортклубу, як побачила Максима. Він стояв на рингу босий, у шортах і майці, яка прилипла до його гарного тіла. Блондин мене просто причарував, і я з ним познайомилася, а якщо точніше, записалася до нього на уроки боксу. З кожним заняттям ми ставали все ближчими одне до одного, проявляли знаки уваги. Одного дня я запропонувала йому стати моїм коханцем, і він погодився.

Думаєте, я повія? Не важливо... Для мене не важливо, що думають інші. Протягом останніх семи років я живу тільки заради сина. А все інше для мене випарувалося, зникло і згоріло. Мій світ перетворився на попіл, тільки синочок додає сил рухатися далі.

— Пробач, — гладжу по волоссю. Я розумію, що він хоче сім'ю, адже старший від мене на два роки.

— Ти не повинна просити вибачення. Я знав, на що йшов, коли погоджувався спати з тобою. Просто не думав, що буде так важко дивитися, як інші пожирають тебе очима. А після цього інтерв'ю з'явилися натовпи шанувальників! 

Обіймає за стегна, притягаючи ближче до себе. Я розумію, що треба його відпустити, але не хочу! Так, я егоїстка! Інакше в цьому світі не вижити, повірте мені! Або ти, або тебе — іншого виходу немає!

— Давай так, ти хоча б подумай щодо цивільного шлюбу. Домовилися? — підіймає на мене свої котячі очі. От хитрий! Але, на жаль, у мене всередині нічого не здригнулося. Навіть після такого погляду.

— Добре, я подумаю над цивільним шлюбом! — відпускаю чоловіка й починаю одягатися. Макс схоплюється, хапає мене і піднімає вгору. Крутить, немов ми на атракціонах, і повертає назад на землю. Обіймає, цілує в скроню.

— Дякую, ти не пошкодуєш! — я вже шкодую. І навіть знаю відповідь. Але нехай плекає надію. Звісно, я розумію, що це жорстоко, але так треба. Мені так треба, а що треба йому — мене не дуже хвилює. Я нікого не тримаю, в будь-який момент може розірвати зі мною всі стосунки.

Вже на стоянці Макс допомагає мені сісти в автомобіль, галантно відчинивши двері мого “Ніссана-жука”

— Поцілунок на прощання, — пропонує чоловік. Швидко цілую в губи й відхиляюся. Заводжу двигун, зачиняю двері та виїжджаю зі стоянки. Нарешті видихаю. Здається, це наша остання зустріч. Шкода, але що поробиш?! Няньчитися ще з однією дитиною я не маю наміру. Так, знаю, я не людина, а шматок льоду!

Доїжджаю я швидко. Та й зовсім не далеко. Залишаю автомобіль біля запасного виходу і заходжу. Дорогою заскакую на кухню і одним оком зазираю в зал. Тільки тоді піднімаюся на другий поверх у свій кабінет. Уже на сходинках мене зустрічає напружена Наталя.

— Ти чому так довго? — отримавши від мене крижаний погляд, замовкає. Дістала!

– Хто такий цей “спонсор”? — питаю, зупинившись посередині довгого коридору.

— Шогіл Яромир Маратович, син власника торгової мережі “ЯРМА”. Тридцять шість років, неодружений, дітей немає, красунчик і казково багатий! — Наталя, як завжди, озвучує те, на що мені начхати.

Підходжу до дверей, і у мене всередині зароджується вогонь. Що це? Давно такого ще не було. Може, від нервів?! Поправляю спідницю, кофтинку та одягаю чергову усмішку на обличчя. Відчиняю двері і, не дивлячись на відвідувача, швидким кроком йду до свого крісла.

— Вибачте, такі затори — жах! Самі розумієте, п'ятниця, всі поспішають додому, — знімаю пальто, недбало кинувши його на диванчик. Сідаю у крісло і тільки тоді підіймаю очі на свого гостя.

Ну і в якому місці він красунчик? Буйвіл! Що в ньому привабливого? Не розумію! Страшний і навіває страх. Саме страх я відчула, подивившись на цей екземпляр! Вперше за сім років!

Коротко пострижене, чорне, як попіл, волосся, борода густа, в міру довга. А з цієї темряви, немов два діаманта, світяться світло-блакитні очі. Ніс прямий, риси обличчя правильні. Але тіло чоловіка, немов тулуб ведмедя. Руки, немов лапи. Плечі широкі, можливо, він навіть високий, але поки сидить — не зрозуміло. Одягнений у бордовий дорогущий костюм і сорочку, трохи світлішу тону костюма, тканина облягає дуже тісно тіло. І, звісно, краватка. Сидить, закинувши ногу на ногу, рукою підпирає підборіддя, чухаючи бороду. На зап'ясті золотий годинник, а на тильній стороні долоні красуються грубі вени.

Енергетика у чоловіка, який сидить навпроти, просто жахлива. Я добре відчуваю хвилі злості та агресії, які виходять від єдиного тільки погляду. Він мовчки дивиться на мене, немов на товар у магазині.

— Ще раз приношу свої вибачення! – кажу рівним голосом. Він продовжує витріщатися на мене, трохи змінивши позу, у якій сидів. Дихає рівно, голосно, немов розлючений бик. Буйвіл, тільки роги прикласти до голови — і готово!

Я теж не здаюся. Дивлюся в блакитні очі та намагаюся витримати погляд. Дуже важко, і страх з кожною секундою пробирається у клітинки мого тіла все глибше.

— Ну, привіт, Ягідко! – нарешті вимовляє крижаним голосом. Від його басу мене навіть пересмикнуло. Клубок нервів почав розв'язуватися у мені, і з'явилося чітке бажання послати погуляти його під зірками. Повісити фотографію на дверях у ресторані як кримінальника, щоб охорона більше ніколи не впускала.