Аліна Амор - Легковажна наречена, Аліна Амор

- Гаразд, Нік, я піду вмиюсь, окей?

- Добре. Давай тоді! Цьом і я на тебе чекаю!

Але, схоже, дістатися до ванної кімнати мені сьогодні не судилося. Я тільки закінчила розмову з Нікою, як одразу ж задзвонив мобільний. Це була мама. Не відповісти я не могла.

- Привіт, сонечко! Лінуль, я тут подумала… - мама замялася, а потім невпевнено продовжила, - Може, ти не полетиш?

В цьому всі мої батьки! Навіщо кудись їхати та щось шукати, якщо вдома добре? Або на дачі. Або у випадку тата, на рибалці... Вони домосіди до кісткового мозку і мою тягу до подорожей ніколи не розуміли. Тому часто дізнавалися про мої подорожі побачивши фотки у фейсбуці. Але довго зазвичай не ображалися. Коли я поверталася з подарунками та гостинцями додому, завжди з радістю чекали на чай.

- Мам, що трапилось? - здивувалася я.

- Розумієш, мені поганий сон наснився, - потягла звичну пісню мама.

- А що снилося?

- Вже не пам'ятаю. Щось про тебе і щось погане. От я і думаю, може тобі не треба нікуди їхати?

Я хмикнула:

- Нісенітниця якась, мам! Не хвилюйся - все буде добре. Ти ж знаєш, як довго я цього чекала!

- Знаю, але все рівно подумай. Якось у них там не спокійно… – мама все не втрачала надії мене вмовити. Хоча добре знала що це марно.

- Ні, не передумаю. Не хвилюйся даремно! – і я перевела стрілки на іншу тему, - Ви з татом заїдете після опівночі?

- Так, люба. Дівчата теж хочуть тебе провести.

Я попрощалася з мамою і забула про цю розмову. Залишок дня пакувала речі у валізу і прибиралась. Не хотілося після чудової відпустки повертатися до брудної квартири.

Потім я упала на диван з чашкою зеленого чаю і задумалася про те скільки всього бачило це житло. Ми з Нікою зняли його три роки тому, коли закінчили універ та знайшли роботу, я – рекрутером, а вона – аналітиком. Ми почували себе такими дорослими та самостійними! Квартира двокімнатна, маленька хрущовка, при цьому напрочуд затишна та оригінальна. Вона виглядала так, ніби меблі сюди підбирали діти, такою яскравою та мультяшною вона була: жовтий диван, яскраво-синє крісло, картинки з усміхненими пташками та крокодилами на стінах, африканські маски на комоді. У нас не було шансів пройти повз, і ми відразу сказали агенту, що беремо її.

Згадалися новорічні тусовки з друзями та пісні під гітару до ранку, які супроводжувалися стукітом у стінку від сусідів. Камерні вечірки за келихом глінтвейну. О, скільки секретів чули ці стіни! А скільки сліз було пролито тут, скільки музики та сміху лунало! Гарного, звичайно ж, було більше бо ми з подругою просто не здатні довго засмучуватися.

Коли Ніка поїхала, все змінилось. Ми так само тусили тут з дівчатами і святкували Новий рік, але її не вистачало, стало якось самотньо. А я екстраверт до кінчиків волосся. Мені як повітря потрібні близькі люди поряд.

На цій ностальгійній ноті мене й застав тато. Побачивши, що я все ще в домашньому одязі, він уже хотів видати тираду з розряду: «Ти досі не готова?», але я його випередила:

- Дай мені п'ять хвилин!

Влетіла в кімнату, швидко одягла потерті джинси, білу майку, зверху накинула улюблену червону сорочку в шотландську клітинку, зав'язала волосся у хвіст і підморгнула своєму відображенню в дзеркалі. Тато підхопив валізу, і ми спустилися вниз, де в машині чекали мама з сестрами.

В аеропорту були довгі проводжання і обіймашки з мамою, татом і дівчатами.

Тато, найстриманіший із нас, обіймаючи мене, наостанок тихо сказав:

- Ліно, подзвони одразу як прилетиш, гаразд?

Він виглядав таким крутим зі своєю короткою стрижкою та у старій футболці з написом «Metalica». Але мене не обдуриш! Знаю що хвилюється за мене.

- Ну звісно, ​​тату! - запевнила я.

Попрощавшись нарешті з усіма, я сіла в літак. Зручно розташувалася у кріслі та з задоволенням заплющила очі. Я так це люблю - початок нової подорожі, передчуття пригод… Навіть проста їжа, якою пригощають у літаку, завжди здавалася мені надзвичайно смачною. Губи самі собою розтягнулися в блаженній посмішці.

Незабаром ми вилетіли і рушили на Близький Схід. Накотилася втома. Я одягла навушники, увімкнула музику і не помітила як заснула.

 

________________________

Дякую що читаєте!

Далі буде цікавіше)

Якщо раптом помітите десь помилку - буду вам вдячна, якщо напишете про це в коментарях, я виправлю)

А щоб перейнятися настроєм цієї глави, пропоную послухати пісню Bon Jovi – It's My Life.

 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно