Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

– Погане те, що вони століттями знищують драконячих відьом Даная, вони вбили твою прабабку! І цей, як прийде до тями, спасибі тобі не скаже!

Я тяжко зітхнула.

– Як не допоможеш його дотягти, я витрачу всю силу і помру від виснаження. Я не жартую!

– Ну то вперед, як ти така тупоголова, що хочеш вбити себе заради цього виродка!

Черепус махнув кістяними крилами й швидко набравши висоту, полетів геть.

– От же скотина кістяна, і нащо я тебе тільки годую?! Помру я, помреш і ти! – закричала йому навздогін.

– Плювати мені, я і так мертвииййй! – долетіло у відповідь.

Що ж робити? Як він взагалі тут опинився, і як я змогла його почути на такій відстані?

Магією його тягнути не вийде. Біда з драконоборцями в тому, що вони її просто поглинають. Я і так мало не спустошила резерв поки витягнула пазур.

Щоб вбити бодай одного, відьмі або ж відьмаку треба просто увішатись амулетами сили, та й бути неабиякими обдарованими.

Доведеться використовувати магію, але розумно.

Я роззирнулася і побачила велику купу ломаччя. Підійшовши ближче, взяла одну гілку і тихенько подула на неї.

Палка вигнулася, пускаючи нові зелені паростки.

– Ну ж бо, сплітайся! – наказала.

Палка вискочила з моїх рук і закрутилася. Паростки ставали дедалі густішими, спліталися між собою, аж поки переді мною не з'явилися зелені носилки.

Вони вийшли міцними завдяки магії, проте надзвичайно легкими.

Підклавши носилки під бік чоловіка, я як могла, обережно, перевернула його. Він впав лицем донизу, тож довелося ще й голову на бік повернути. При цьому я відчула, як метал шолома обпік мені пальці.

Взявшись за зелені, гнучкі паростки, я смикнула носилки уперед.

І вони пішли! Важко, повільно, та все ж рухались.

Хвилин через п'ять відчула як занили руки, а потім і спина. Знов вийшовши на землю просякнуту водою, довелося зупинитися. Спершу я перевіряла, чи можна пройти, потім поверталася і тягнула свою ношу.

Не знаю скільки часу минуло, все на що я справді звертала увагу, так це на кривавий слід, що залишав по собі драконоборець.

Не знаю чому, та мені не хотілося, щоб він вмер у мене на руках, принаймні не тоді, коли я протягнула його сама через пів лісу.

Нарешті, серед дерев з'явилася невеличка хатинка. Оповита зеленою травою й листям для маскування, вона здавалася скоріше частиною скали біля якої стояла, аніж домом де хтось жив. Єдине, що натякало на те, що це ніякий не лісовий пейзаж – дим з широкої пічної труби.

Двері прочинилися навстіж й на порозі із палаючими від злості очима завис Черепус!

– Не пуууущуууу! – завив він – І тебе не пущу! Якби тільки твоя мати могла це побачити!

Випустивши з рук зелені паростки й розпрямивши спину, сказала хриплим від натуги голосом:

– Не доводи мене, Черепус. Інакше накажу сидіти у підвалі. Мені здавалося, що ти пішов зі мною з доброї волі. Не хочеш робити, що кажу, можеш котитися туди, звідки прийшов. Могильник Уінтерхейма з радістю тебе прийме у свої обійми.

Це був удар нижче пояса. Могильник Уінтерхейма – джерело відьомської сили, саме він породжує Холодних, а коли приходить час, забирає назад. Там, на них очікує вічне життя, за однієї умови, звісно. Якщо тільки Холодний не прогніває відьму.  Вічне забуття чекає на того помічника, якого прожене драконяча відьма

І нехай я не маю повної сили, та проклясти Черепуса запросто зможу.

Звичайно, робити цього я не збиралася, та це був єдиний спосіб його позбутися, хоча б на декілька годин.

Як я і гадала, Черепус витріщив на мене інфернально-зелені очі й страшно завив:

– Уууууу, отак, значить! Що ж, добре, та коли ця потвора тебе вб'є я, принаймні, відправлюсь у вічний рай, а ось ти навіки залишишся у пастці цього світу!

Мимоволі здригнулася всім тілом. Так, якщо драконячу відьму вбивав драконоборець, то дух її назавжди лишався прив’язаним до місця своєї загибелі, вона була приречена знов і знов переживати жахіття своєї смерті.

– Заважати не буду, – продовжував він – але й допомоги не проси. Думаю, він вже й так мрець! – Холодний вищирив на мене свої довгі гострі зуби й щез.

Я кивнула й побігла до хати.

Всередині було тепло та затишно.

Простора кімната й кухня з простою піччю. Велике ліжко, стіл біля вікна. Всюди розвішані трави й різний посуд.

Кинулася до шафки у кутку.

Хоч би ще залишилось! Зцілюючий настій приготувати було вкрай важко, трави для нього росли тільки у перший місяць літа.

Нарешті, я побачила склянку із яскраво-червоною рідиною, що час від часу спалахувала синіми іскрами.

Повернувшись до пораненого я зупинилася не знаючи, що робити далі. Зілля то в мене було, а от як зняти з нього захисну маску? До того ж, через обладунки я не могла зрозуміти дихає він чи ні.

Я присіла поряд і спробувала стягнути маску. На вигляд вона була схожа на щільну чорну сітку, та коли я торкнулася її кінчиками пальців, відчула пекучий біль. Знову.

Відірвавши руку, побачила кров.

– Що ж це таке?! – вигукнула розпачливо.

На якусь секунду захотілося кинути цього велетня тут й справді дочекатися його смерті. Утім, я відкинула такі думки.

Відірвавши кусок від спідниці, намотала тканину на руку і спробувала ще раз. Було боляче, втім, без крові. Насилу намацала щось схоже на маленький гачок, потягнула його й маска стала відходити від лиця.

Побачивши обпечені, яскраво червоні повіки драконоборця, я ледь не скрикнула. Біля скронь опіки мали особливо жахливий вигляд. Навіть, якщо зір не ушкоджено, вилікувати такі рани буде складно.

Піднесла руку до ніздрів. Дихає.

Притуливши склянку до повних, гарної форми губ, я навченим жестом різко й сильно натисла на щоки, щоб рот відкрився та влила зілля.

Хвилини минали, та драконоборець лежав наче статуя.

Раптом, він одним точним рухом схопив мене за руку й хриплим голосом проговорив: