Ілларіон Павлюк - Білий попіл

— Гаразд, — я підняв руки (лезо ножа тут-таки ковзнуло назад у рукав) і показав порожні долоні. — Я в штос граю. Тебе влаштовує?

Хлопчик кивнув і вмить щез між будинками. Деякий час було чути, як його ноги човгають по грязюці та помийних калюжах, потім стало тихо. Зачекав декілька секунд, надіючись, що хтось вийде до мене. Трохи запізно зметикував, що треба було йти назирці за хлопчиком, — і швидко рушив смердючим вузьким проходом між будинками. Я б начхав на цю грязюку, та не хотілося ставати до гри запацьореним опудалом. Мені й так бракувало блиску, а рубець взагалі міг звести нанівець увесь цей маскарад. Лишалося тільки вступити в лайно для цілковитої гармонії. Тоді від ореола успішного гравця не лишилося б і сліду. Тож я щосили зосередився на тому, щоб вчасно помічати у зблисках сонного неба калюжі та згустки грязюки. Аби ж тільки грязюки…

— Ось він! — пролунав голос хлопчика, і то дуже вчасно, інакше я б напевне врізався в черево здорованя, який перегородив прохід.

У власника цієї видатної пузяки було, м’яко кажучи, неприємне обличчя. Близько посаджені маленькі очка неможливо змалювати краще, ніж одним тільки словом — щурячі. У вигинах його губ застигла чи то викінчена гидливість, чи то початкова стадія позову до блювоти.

Не виявивши ніякого бажання вітатись, я просто розкрив свій саквояж, показуючи його вміст. Гевал заглянув усередину й поважно гимикнув. Певно, люди з такою грошвою показувалися тут нечасто.

— Слиною не вдавись, — порадив я.

Здоровань не відповів. Жестом показав, щоб я підняв руки і дав себе обшукати. Помітивши краєм ока порівняно чисту каменюку, я поставив саквояж на неї й покірно розвів руки. Цієї ж миті ніж знову опинився за манжетою — долоні мої були порожні. Нічого складного, просто треба все зробити, як належить. Величезні лаписька грубо, якось аж пожадливо, ковзнули під мій сюртук і тут-таки витягнули звідти великий кавалерійський пістоль. Гевал діловито переклав його до себе в кишеню і знову заходився м’яти мені боки та спину. Очевидно було, що цей чоловік більше звик до грабунку, ніж до обшуків. А втім, байдуже. Він шукав, а отже, — клюне на гачок.

Його долоні вислизнули з-під сюртука і метнулися мені під пахви — пора!

— Ще один пістоль — у циліндрі, — спокійно сказав я.

Мугир одразу ж утратив інтерес до обшуку і спробував зняти циліндр із моєї голови. Я ухилився і зняв його сам.

— На, держи… Тільки мордяку свою не пхай туди дуже глибоко.

Здоровань і справді намагався запхнути своє свиняче рило всередину циліндра, де шкіряними ремінцями було закріплено маленький французький двоствольний пістоль: вишуканий і водночас цілком смертоносний.

— Заряджений, — люб’язно попередив я.

Здоровань гимикнув і вже було потягнувся по циліндр, але я мав інший план: ухилився від його ратиці й швидко витягнув зброю сам, ввічливо простягнувши її харцизяці. Так би мовити, з найвищим пошануванням. Намагався, щоб у цьому жесті було якнайбільше покори. Він, звісно, не зауважив, що пістоль я простягав йому правицею, а циліндр тримав у лівій руці. Й тільки-но гевал узяв зброю й заходився крутити її в руках, намагаючись оцінити небезпечність такої іграшки, мій ніж вискочив із вилоги і щез усередині циліндра. Коли здоровань звів очі, я вже стояв, розвівши руки, немов припрошуючи його продовжити обшук.

І він, варто сказати, взявся до цього діла напрочуд прискіпливо. Руки, ноги, стегна, комір і навіть каблуки, що могли би стати сховком бодай для чогось, схожого на зброю. Але до циліндра, звісно, вже не повертався.

Завершивши, він жестом дозволив хлопчикові забиратися геть, а я взяв свій саквояж.

— Туди, — сказав бурмило і кивнув на тяжкі двері в стіні найближчої будівлі.

— Ого! А ти ще й говорити вмієш!

Здається, я встиг ступити кілька кроків, перш ніж сильний удар по потилиці відгукнувся скреготливим болем у зубах. Уже падаючи, я, намагаючись обернутися, дістав другий удар точнісінько в перенісся.

Я надіваю їй на шию хрестик, обіймаю, притискаю до себе, зазираю у вічі. Ми тонемо в безмежній чистоті білого світла, і здається, що світ створено тільки для нас… І знову за її спиною, наче стіна, виникає брудна земля, і вона падає, бо я розтиснув свої руки і бачу на них масну темну кров… Я біжу, гілки кущів б’ють по обличчю. Затуляюсь од них долонями, і відтак розмазую кров по лицю та біжу далі, аж поки перечіплююсь об щось і падаю…

Моя голова звисає долі й немилосердно трясеться. Тяжко дихати, й ламає спину… Мене несуть. Несуть на плечі, як барана, — ось звідки біль у затерплому попереку. Намагаюсь поворухнутися — не вдається. Біль лише посилюється, котиться хвилями, не дає дихати, викручує суглоби. Голова метляється в різні боки. Намагаюсь розслабитися — біль трохи стихає. Чиєсь плече давить мені в живіт, але якщо не дихати глибоко, — можна терпіти.

Шум у голові вщух, і я нарешті збагнув, що все навколо заповнене звуками: кожному крокові акомпанували найрозмаїтіші акорди бурхливого нічного життя. П’яний вереск, фальшиві стогони бордельних дівуль, веселі переливи скрипки, гупання бубна, знову стогони, і враз — розпачливий жіночий крик, сповнений болю й жаху. І регіт. То п’яний і хрипкий, то дзвінко-дівочий, то самотній і божевільний, потім — цілий хор реготливих горлянок, і раптом — дитячий…

Мабуть, я знову знепритомнів, бо наступної миті вже сидів на стільці, а переді мною був великий стіл, вкритий зеленим сукном.

Навпроти сиділи троє, та поки що я не міг звести очі й бачив лише їхні руки.

— Раді вітати! — пролунав голос. — Ви вже даруйте нам усі ці перестороги — незнайомці до нас навідуються нечасто…

— А гроші крутяться чималі, — додав другий голос і зайшовся басовитим сміхом.

Стіл був майже порожній, якщо не зважати на мій ніж, що лежав на зеленому сукні, — задалеко, щоб я міг дотягтися.

Урешті я таки зміг звести очі й поглянути на їхні обличчя. Посередині — якраз навпроти — сидів худорлявий сорокарічний чоловік з витонченим аристократичним носом, високим чолом і вогненно-рудою чуприною. Тонка лінія рота і колючий, неприємний погляд блакитних очей.

Праворуч — пишно вбраний огрядний бородань, схожий на купця. Ліворуч — русявий, середнього зросту й відповідної комплекції непоказний чоловічок, що його безбарвне, невиразне обличчя навряд чи можна докладно змалювати.

— І в яку це діру ви мене затягнули? — власні слова прозвучали неначе здалека.

— Туди, куди ти так хотів втрапити! — озвався рудий.

Я похапцем оглянув кімнату. Двоє дверей: за моєю спиною й позаду рудого. Пара вузьких вікон. Не певен навіть, що людина може крізь них пролізти. Куди виходять — зрозуміти важко: за ними темрява. Меблів — небагато. Різноманітні стільці, старий комод, модний туалетний столик, дорогий килим, кинутий просто на вичовгану темну підлогу. Великі гасові лампи на голих стінах. Ось, мабуть, і вся обстава.

— Цікаво… Я ж наче не збирався на гостини до лахмітників-перекупників…

Зависла тиша. Потім рудий розреготався — інші підхопили.

— Ви ж бідкалися, що в Києві ніхто не може відповісти на порядну ставку! Так ось тут — відповідають на будь-яку.

Спробував поворухнутися — руки не зв’язані. Невже справді гратимуть? Я озирнувся, згадавши про свій саквояж. Рудий помітив мій погляд.

— Не турбуйтеся, все на місці, — сказав він.

Невиразний тип тут-таки поставив на стіл мій саквояж. Я потягнувся до нього, рудий жестом підбадьорив, мовляв, перевіряй, як хочеш.

Я перекинув кілька пачок асигнацій — усе, як і було, вони нічого не взяли.