Кріс Тведт - Той, хто вбиває

Розділ 2

Чоловік поруч зі мною майже перестав дихати.

Десятеро чужих людей зібралися ухвалити рішення, яке означало для нього все. Його звали Кеннет Ольсен, він був засновником і директором компанії, яка добряче заробляла кілька років на нафтовому бумі в Північному морі, доки не обвалилися ціни на нафту. Одного пізнього вітряного осіннього вечора загорівся склад, вогонь перекинувся на головну будівлю і знищив усе дотла. Кеннета Ольсена звинуватили в навмисному підпалі й страховому шахрайстві. На досудове провадження дали два тижні, а для ухвали рішення присяжним вистачило двох годин.

— Це добрий чи поганий знак? — запитав він.

Я лишень похитав головою і відповів, що важко сказати. Потім він уже ні про що не запитував.

Я вп’явся поглядом у суддю, що головував, огрядного, підстаркуватого чоловіка, який, здавалось, дуже некомфортно почувався в центрі загальної уваги. Він тримав папірець у витягнутій руці, мружачись, вдивлявся у нього, ніби хотів упевнитися, що не забув результату, до якого прийшли всі присяжні.

— Не винний, — промовив нарешті суддя.

І я відчув гарячий приплив тріумфу в усьому тілі. Кеннет Ольсен протяжно видихнув, аж чутно було, як тремтять його легені. Він ухопився за край стола перед собою, на якусь мить здалося, що ноги йому ось-ось підкосяться, але він випростався і обернувся до мене.

— Дуже дякую, Бренне, — сказав він. — Дуже, дуже дякую. Ви врятували мені життя!

— Це моя робота, — відповів я.

— Звичайно, але ви впоралися з нею блискуче! Тепер на черзі страхова агенція. І вони, дідько б їх ухопив, таки заплатять!

Судова зала потроху порожніла. Кеннет Ольсен ще раз мені подякував, його дружина — теж. Судді й присяжні вже давно пішли. Публіка розходилася по домівках.

Я розстібнув і зняв чорну мантію. Спакував теки, почав неквапно прибирати на столі: писані від руки тези до виступу, жовті аркушики, ручки, олівці, смоктунці від хрипоти в горлі, жувальні гумки — увесь мотлох, свідчення двох тижнів кропіткої роботи.

Прокурор, ще зовсім молодий чоловік, підійшов через усю залу до мене, подав руку.

— Вітаю з перемогою, — сказав він з натягненою усмішкою. — Хоча це була помилка!

Я стенув плечима.

— Раз виграє один з нас, іншого разу — другий, — скромно сказав я, хоча в глибині душі знав, що прокурор має рацію.

Кеннет Ольсен таки скоїв злочин, у якому його звинувачено, я не мав жодного сумніву.

— Тебе це ніколи не мучить? — запитав прокурор. — Я маю на увазі, допомагати злочинцям уникнути покарання?

До такого ставлення я давно звик, не раз стикався і в судовій залі, і поза нею. Зазвичай подібні закиди ігнорував, але не сьогодні. Можливо, мене роздратував самовдоволений вираз обличчя на вилощеному, ситому обличчі.

— А ти хотів би системи, яка засуджувала б усіх, позбавляла б підозрюваних захисту, допускала б свавілля держави й поліції, перешкоджала б вчасному втручанню таких, як я?

— Та ні, я ж не про це, — розгубився від мого несподівано агресивного тону прокурор. — Я лише...

Я розумів його реакцію. Розчарування, що справедливість не взяла гору. Я теж відчував щось подібне на самому початку своєї адвокатської кар’єри, але з роками минулося. Хтось би назвав мене циніком, сам же я вважав себе реалістом.

— Так функціонує система, — примирливо мовив я. — І ти це знаєш. Ліпше виправдати винного, ніж засудити невинного.

— Хай там як, але я б не хотів бути на твоєму місці.

Я залишився в залі сам. П’янка ейфорія перемоги вже почала згасати. Так завжди буває після завершеного судового процесу. Спершу емоційний зліт до найвищих вершин, а вже наступної миті скрадливо прослизає відчуття спустошеності й апатії.

І завжди, після кожної судової справи, я підсумовую душевні втрати. Часто помічав, як колеги-адвокати втрачали хватку. Те, що колись було ентузіазмом, поволі, але невідворотно змінювалося цинізмом. Прагнення до кінця боротися за долю клієнта, заступало бажання вислати рахунок із якнайзахмарнішою сумою. Трапитися може з кожним, так, але я сам собі дав обітницю піти з професії, перш ніж до такого дійде.

Ще начеб не дійшло, як на мене, ще трохи можна попрацювати.

В конторі не було ні душі. Усі вже давно розійшлися, хто куди. Я поклав на місце теки. За багато років досвіду знав, що два тижні напруженої процесуальної роботи конче треба чимось компенсувати. Відчуття порожнечі можна виповнити простими речами — кухлем пива чи милим товариством.

За давньою звичкою, я подався у ресторанчик «Вессельстюен», замовив пиво. Зазвичай у п’ятницю по обіді в цій забігайлівці годі знайти вільне місце, але таке бувало колись, дуже давно, не тепер. Я пив поволі й зосереджено, спорожнив кухоль, замовив другий. Потім підвівся, знуджений пияцтвом на самоті. Зазирнув до одного пабу, побачив за барною стійкою двох знайомих, але вони вже, здається, дещо передчасно й буйно почали святкувати вихідні. Я вийшов, доки мене не помітили. Постояв трохи надворі, не знаючи, куди податися.

Люди навколо мене прямували хто до ресторану, хто до театру — чи куди там берґенці зазвичай ходять увечері в п’ятницю. Біля Блакитного каменя посеред площі в центрі Бергена зависала, як завжди, молодь. Звуки гітари під пальцями вуличного музиканта на розі знаменитого будинку Сюндта впліталися у вечерні сутінки. Площею спроквола прокотився поліцейський автомобіль. Мені зовсім не хотілося додому. Вдома мене ніхто не чекав.

— Агов, Мікаелю!

Голос здався знайомим. Я обернувся.

— О, та це ціла Мьорк! Ніби послана провидінням! — радісно скрикнув я.

Жінка засміялася.

— Невже так за мною заскучив?

— Аякже! Щодня лиш про тебе й думав!

— Не сумніваюся, — сказала вона, обіймаючи мене. — Куди зібрався?

— Та от саме роздумував над цим питанням, аж тут ти! Не вірю у випадковості. Може, вип’ємо разом пива?

— Радо, але за умови, що спершу проведеш мене на один захід, хоч ти зовсім не це планував собі на вечір.

— Піду, куди скажеш, лиш би з тобою!

Вона знову засміялася.

— О, видно, депресія тебе зовсім здолала, Мікаелю!

Я познайомився з Геллє Мьорк під час одного судового процесу багато років тому. Вона щойно почала працювати журналісткою в газеті «Бергенсавісен», а я був відносно молодим адвокатом, який вперто і впевнено спинався кар’єрною драбиною. Ми вподобали одне одного з першого погляду, відчувши, що перебуваємо на одній хвилі. Згодом випадково