Борис Джонсон - Омріяний Рим

з нащічними пластинами (такі ви могли бачити в шкільних підручниках), а на тіло вдягали lorica segmentata — чудернацький панцир зі сталевих смуг, що надавав воїнам вигляду доісторичних трилобітів. Озброєні вони були короткими клинками — гладіусами (gladius) — або двома метальними списами (залежно від того, де перебував солдат у строю), а на ноги взували підбиті цвяхами сандалії. Однак на найпотужнішу військову машину тих часів перетворювало їх дещо інше.

Римські легіони мали за плечима семивікову традицію завоювань і військової агресії. Римляни вважали, що посилені тренування спрощують ведення бою, тому війська проходили таку муштру, після якої грізні прусси видавалися їм слабаками. Їхні м’язи зміцнювалися за допомогою копання траншей і будівництва фортів, конструювання знарядь для облоги й прокладання понтонних мостів через річки. Утім, головною запорукою їхнього успіху була здатність до мало не мурашиної кооперації та жорстка субординація окремих особистостей на користь інтересів групи.

До приходу римлян у Германію фактично ніхто у світі не міг здолати їх. Саме слово «Рим», здається, походить із грецької мови й означає «сила». Перші кілька століть після заснування міста 753 року до н. е. римляни загарбували сусідів. Один за одним їм здалися латини, сабіни, вольки, етруски — усіх поглинув Рим. У II ст. до н. е. ця діяльність мовби вийшла на новий рівень. Удаючись до відкритої агресії чи просто втручаючись у внутрішні конфлікти, римляни завжди перемагали. Вони підкорили Іспанію, додали до свого переліку перемог Грецію та врешті розбили карфагенян, зрівняли місто із землею і, за легендою, засіяли його сіллю[6].

Попри погроми й нещастя, які несли римляни, уже І ст. до н. е. усе Середземномор’я перебувало під контролем стародавнього міста на берегах Тибру. Однак амбітним римлянам того було обмаль. Гнані жадобою до слави, вони прагнули військового домінування й ототожнення своїх імен зі здобуттям нових земель.

Юлій Цезар рушив на Галлію — землі, розташовані на території сучасних Франції, Бельгії, Люксембургу, західної Швейцарії, а також деяких областей Німеччини й Нідерландів. Згідно з різними оцінками, за час його походу загинуло приблизно мільйон людей. Галлія зрештою увійшла до складу імперії, Рим здобув контроль над усім лівим берегом Рейну. А як щодо правого?

Кинувши погляд на той берег річки, на його праліси, римляни замислилися: звісно, смерть у тих хащах дала б їм славу, та чи варто важити життям заради тієї землі? На ній не було жодних відомих поселень, узагалі нічого, за що могли б зачепитися римляни. На тих теренах не було цивілізації, щоб її романізувати, самі лише лячні дрімучі ліси та дрібна, худа скотина. Куди розважливішим видавалося натомість захопити лівобережні колонії — сучасні Майнц і Кельн.

Щоправда, тут слід зважити на римську імперську ментальність й амбіції Публія Квінтілія Вара. До нас дійшло одне зображення цього майстра історичних ляпів: його портрет викарбуваний на монеті часів, коли він служив проконсулом в Африці. Він мав типовий римський профіль, одутлуваті губи та стрижку «під горщик». Безперечно, на мою оцінку впливає також висунутий йому нищівний присуд істориків, однак у його зовнішності немає жодного натяку на інтелект. Здається, він був типовий римський кар’єрист, одержимий просуванням по cursus honorum — чітко сформульованій шкалі здобутків, завдяки якій римляни вимірювали професійні успіхи.

Його батьком був той Секст Квінтілій Вар[7], що здобув посаду квестора[8], а відтак припустився непростимої політичної помилки. Він не лише став на бік Помпея під час спрямованої проти Юлія Цезаря громадянської війни 40-х рр. до н. е. (раптом ви забули — Цезар тоді переміг), а ще й погіршив своє становище пізніше, коли після вбивства Цезаря 44 року до н. е. підтримав змовників й убивць — консервативних сенаторів під проводом Брута й Кассія. З Шекспірових рядків нам відомо, що 42 року до н. е. цих противників Цезаря знищили під Філіппами, а ті, хто вцілів, наклали на себе руки. Як справжній римлянин, Секст Вар учинив так само. Він звернувся до свого слуги з проханням протнути його мечем, яке раб залюбки вдовольнив.

Уже маючи на своєму родоводі незмивну пляму від необдуманих рішень, Вар-син поклав собі будь-якою ціною присмоктатися до трону Цезаря. 31 року до н. е. він засвітився в битві при Акції, під час якої Октавіан розбив Марка Антонія та Клеопатру. Через це він став еділом[9], тоді претором[10], а 13 року до н. е. разом із Тіберієм — пасинком чоловіка, у минулому знаного під іменем Октавіан, а на той час уже відомого як імператор Август — його обрали консулом. Перший шлюб він узяв із донькою Марка Віпсанія Агріппи, правої руки й зятя Августа. Згодом одружився вдруге з Клавдією Пульхрою, донькою Августової небоги. І все це щоб показати: він належить до римської еліти й відіграє не останню роль в уряді Августа. Наляканий вимушеним самогубством батька, Публій Квінтілій Вар вирішив підлеститися до Августа та зблизитися з наймогутнішою людиною на землі. Відтоді, хоч у які землі йшов імператор, Вар у якомусь сенсі скрізь виступав представником його волі й престижу.

Його призначили намісником у Сирії, і про ті часи кажуть (можливо, й не зовсім справедливо), що він прийшов бідним у багату країну, а повернувся багатим з бідної. 7 року до н. е., діставши у своє розпорядження провінцію Германія, він вирішив якнайкраще скористатися з такої нагоди, хай під ту пору йому й було вже п’ятдесят три роки — а це поважний вік як на римлянина.

От лишень Германія була завойована братом Тіберія Клавдієм Друзом тільки на папері, тому й мир там панував також хіба що на папері. Друз дійшов аж до Ельби, і за такі визначні здобутки його найменували Ґерманіком. Позаяк ніхто, здається, так і не завдав собі клопоту спитати в германських племен, чи самі вони почувалися завойованими й колонізованими, Вар вирішив керуватися припущенням, що він є повноправним володарем цих земель.

Він почав видавати германцям накази, мовби ті були справжніми римськими підданцями, і стягувати данину з Германії — навіть тієї її частини, що лежала по той бік Рейну, наче й та земля також належала імперії. Серед германців наростало невдоволення, щоправда, якийсь час вони його приховували.

Про правління Вара зазначають, що він видавав закони й накази, немов був цивільним претором посеред міста, а не військовим генералом у нетрях великого дикого Wald[11] серед племен, яким не відомі жодні закони. Веллей Патеркул пише, що германці розігрували справжній цирк, удаючи, ніби ця законотворчість їм дійсно цікава, і позірно визнаючи дивовижні переваги римської цивілізації. Вони