Мирослава Горностаєва - Атарінья

- Адану2 вдалося дібратися сюди морем ще до Війни Гніву. Жінка у білому добре пам’ятає

плітки тих часів. Оповідали, що Вишні були в розгубленості від присутньости смертного в

Благословенних Землях, однак, все закінчилось тим, що Адана Туора зоставили у Валінорі, та ще, з благословення Валар, його вік подовжився незмірно, порівняно з віком смертних

Ендоре. Навіть славетні королі загиблого Нуменору прожили менше, аніж проживе цей

широкоплечий воїн з волоссям кольору розтопленого золота. Однак, для нього все одно

надійде час старости та смерти – не скоро, але надійде. Туор про це ніколи не думає, жінка в

білому, цікава від природи, якось приймала його у себе, разом з Ітарільде та Анайре, і довго

розмовляла з цією особою. Туор був першим і єдиним Аданом, якого жінка в білому бачила в

своєму житті, він видався їй милим та чемним, але по одній особі не можна судити про всіх.

Поруч з цією парою, котра й досі викликає легеньке зацікавлення у альквалондських Телері, стоїть Аданедель, світловолосий, як і його батьки. Це Еаренділь, переможець дракона

Анкалагона і капітан «Вініглоту». Чи зволила з’явитись його жона? Жінка в білому не може

стримати відрази, загледівши поруч з героєм Війни Гніву його жону Ельвінг. Не так і давно

цій пані хтось оповів про те, ким є жінка в білому, і Ельвінг назвала її жоною потвори і

матір’ю тварей. Бідолашний Еаренділь трохи не згорів від встиду за жону, і надіслав жінці в

білому довгого листа з вибаченнями. Жінка в білому на листа не відповіла, хоча якраз на

Еаренділя серця не тримала – простосердий мореплавець дуже нагадував свого батька-Адана.

Це все, що зосталося від Другого та Третього Домів. Від Першого ж залишилася тільки вона

– жінка в білому. Її невістка, дружина п’ятого сина, живе у своїх батьків. Прокляття Судді

збулося повністю – не вижив навіть онук жінки в білому, якого батько маленьким хлопчиком

вніс на руках на корабель, відбитий у Телері.

«Справедливості стало задосить» - шепоче жінка в білому, а її гострий зір вже розріжняє на

обрії біле вітрило. Корабель…

Квенді все прибувають – зустрічати корабель вийшов князь Альквалондський Ольве з

пишним супроводом, і всі родичі княгині Ельвінг з Нового Доріату. Деяких з них жінка в

білому пам’ятає з прадавніх часів власного дитинства – Ельве Тінгола, його брата Ельмо… А

1

Еllet – ельфійка

2

Адан – людина

3

от син Ельмо народився вже опісля того, як Вишні запросили Квенді до Валінору…. Як же

його… А… Галадон…

Синдар прибули сюди ріжними шляхами. Частина – на кораблях, а частина – через Мандос, через смерть і воскресіння. Щасливі та веселі, вони блукають лісами Аману, як колись

блукали лісами Ендоре, виспівуючи пісень. А для свого князя Ельве та його жони Майе

Меліян звели вони, за допомогою Нолдор, величний палац в самому серці Нового Доріату.

Ось вже біля причалу витвір князя Кірдана, і поволі згортається біле вітрило.

Жінка в білому вдивляється в тих, хто ступає на сходні. Ось високий чоловік в білосніжному

вбранні, вік його важко визначити, як важко визначити походження. Він йде, важко

спираючись на патерицю, але лице його ніби молодшає з кожним кроком.

Величним старим ступив на сходні чоловік з патерицею, а на мармурові плити порту став

юний з вигляду красень-Майя, і вуста жінки в білому прошепотіли його ім’я – Олорін.

Двоє чоловічків поруч з ним аж заніміли від такого перетворення, і Олорін доброзичливо

всміхається до них. До жінки в білому доходили чутки про Війну Кільця, хоча останнім

часом вона зовсім перестала цікавитись новинами. Однак, про таких істот вона чула: це

періани, або ж гобіти.

Один з періанів є старим. Не з вигляду – насправді. Жінці в білому не доводилося бачити

старих – таких старих, Туор бо і досі має вигляд молодика. Чоловічок ледве дрібоче

волохатими ніжками, спираючись на ціпок, та приязно киває високому зібранню. Його

обережно підтримує під руку другий періан, жінка в білому бачить його лице, ще молоде, витончене, наче у Квендо, з тим особливим виразом болісної зосередженості, який жінка в

білому спостерігала у тих поверненців, котрі побували у ворожому полоні, або втратили

кревних. Зосереджений і в той же час спустошений погляд істоти, якій уже нема чого

втрачати.

Оце, мабуть, і є головний герой Війни Кільця. Жінка в білому думає з гіркотою, що

милосердніше було б зоставити цю смертну істоту на тому боці. Тут він буде лікувати

роз’ятрену пам’ять садами